— Та нічого. Це ти сам цю пісню склав? — сіла вона навпроти Нейтана, коли він знову заграв.
— Ага. Майже десять років тому.
— А як вона називається?
Він написав її для Ільзи.
— Ніяк, — відповів Нейтан. — Без назви. Як тобі вона?
— Не знаю. Звучить трохи сумно. Але з надією. Трохи. Можна її назвати «Схід сонця» абощо.
— Гарна назва.
В будь-якому разі краща, ніж «Ільзі». Він знову заграв.
— Приємна. Але кінцівка не пасує.
— Ні. Я знаю. Так і не зміг знайти правильну тональність.
— Якщо не зміг за десять років, може, варто вже здатися.
— Мабуть, твоя правда, — усміхнувся до неї Нейтан. — То ти граєш?
— Тільки без оцього, — Софі підняла свою перев’язь, а потім послухала пісню ще трохи. — А ти гарно граєш.
— У мене повно часу, щоб практикуватися, — озвався він, стараючись, щоб у голос не проникла гіркота.
— Ти граєш щодня?
— Якщо є змога. Мабуть, десь із твого віку.
— Це дуже довго, — мовила вона настільки приголомшено, що Нейтан не стримав сміху. — І щодня?
— Майже. Окрім кількох років, коли в мене не було гітари.
— А чому не було?
Нейтанова усмішка згасла.
— Пошкодив її.
Це був найчіткіший спогад про батька, що було дивно, зважаючи, що спогад цей не найгірший. Це був саме той день, коли Нейтан і Кем зробили спробу втечі, а Карл Брайт зловив їх на могилі скотаря. Нейтан досі пам’ятає, як сидів у пікапі, дивлячись татові в потилицю й воліючи, щоб той нарешті розкричався. Тиша лякала Нейтана. За всю дорогу додому їм не трапилося жодної машини й жодної людини, чітко пам’ятає він. У цьому не було нічого незвичного, але того дня він звернув на це увагу. Навколо більше нікого не було.
Нейтан був певен, що добре знає, чого очікувати після повернення додому, але, на його подив, Карл вийшов з машини без єдиного слова, лишивши синів, які тільки й могли перезиратися. Цілий день вони, чекаючи неминучого, ходили навшпиньках. Лише пізно ввечері, коли Гарі побажав усім на добраніч і пішов до своєї хатини оддалік будинку, Карл нарешті подивився на синів. Це було майже полегшення, коли він буркнув собі під ніс: «Надвір, обидва».
Нейтан узяв себе в руки, намагаючись контролювати свою реакцію. Карл не любив, коли сини виказували страх. Він звелів їм розкласти багаття, і хлопці тільки роти роззявили, поки він не повторив це гучніше, не схопив Нейтана за плече й не підштовхнув до дровітні. Збентежені, вони пошкандибали туди.
Карл не промовив більше ні слова, поки сини не розпалили пристойне багаття. Його обличчя сяяло у відблисках полум’я, коли він неприємно тихим голосом звелів обом іти в хату та принести свою найулюбленішу річ. Виводячи надвір велосипед, Нейтан відчував у грудях тверду гарячу грудку.
— Гарна спроба, — схопив його тато за руку так міцно, що він просто відчував, як у тому місці розквітає синець. — Наступного разу не помилися, бо я палитиму все, що ти виноситимеш, поки ти не зробиш як слід.
Нейтан надовго повернувся в хату й нарешті вийшов зі своєю улюбленою гітарою. Спітніла рука ковзала по дерев’яному грифу, і хоча Нейтан знав, що зробить цим тільки гірше, все одно, плачучи, заблагав тата не робити цього.
Ліз також вийшла зі сльозами на очах. «Будь ласка, Карле, — спробувала вона зупинити чоловіка. — Можна він залишить гітару?»
Чоловік проігнорував її, і вона спробувала ще раз, поки він нарешті не відвернувся від синів і не поглянув на неї.
«Хочеш, щоб я їх по-іншому провчив?» — сказав він таким тоном, аж Нейтан зрадів, що Ліз не питала втретє.
Нейтан простягнув гітару, практично нічого не бачачи крізь сльози, але тато примусив його власноруч кинути її в багаття. Нейтан зрештою так і вчинив, а тоді рефлекторно спробував її звідти висмикнути. Обпік руку — шрам лишився до цього часу.
А Кемерон, звісна річ, з першого разу зробив правильний вибір. Він виніс ілюстровану історію з оповіданнями про Другу світову війну. Нейтан вважав, що книжка до біса нудна, але Кем був від неї у захваті. Жбурляючи книжку у вогонь, Кемерон навіть наважився подивитися Карлові в очі — для цього йому довелося закинути голову. А тоді він щось буркнув собі під ніс. Потріскування полум’я майже заглушило слова, але все-таки не до кінця.
Карл закам’янів. «Повтори».
Кемерон завагався, а далі розтулив рота. Коли заговорив, то навіть трішки підвищив голос. «Нациста палили книжки».
Ліз, піднявши плечі, так різко хапнула ротом повітря, аж у грудях свиснуло. Запала жахлива мовчанка, а тоді, на Нейтанів подив, Карл майже всміхнувся. Скупо ворухнув вустами, оголивши зуби. Зачудовано подивився на Кемерона. Стиснув і розтиснув кулака, буквально один раз, а відтак розтулив рота.
«Неси решту».
Кемерон виконав наказ, навіть не здригнувшись. Зник у будинку, а за кілька хвилин повернувся зі стосом книжок у руках. Нейтан сидів на сходах разом з Ліз, спостерігаючи, як Кем одну по одній жбурляє книжки у вогонь. Кемерон дивився, як вони горять, цілком сухими очима.
