— Нейтане. Бабе. Будь ласка. Просто йдіть собі й дайте мені спокій.
Вона знов обернулася до картини й не ворухнулася, коли сини виходили з кімнати.
Було вже темно, коли Нейтан сидів на ґанку й награвав на гітарі Софі. Він гадки не мав, куди пішов Баб, і йому було байдуже. Виснажений Зандер спав у своєму ліжку, коли Нейтан зазирав до нього. У фургоні туристів досі горіло світло. Сидячи на сходах і перебираючи струни, Нейтан спостерігав, як метушаться у вікнах тіні.
— Гарно.
Він звів очі, й пальці завмерли на струнах.
— Дякую.
Ільза тримала два пива.
— Можна присісти?
— Звісно, — озвався Нейтан і по паузі додав, — коли завгодно.
Вона поставила одну пляшку біля нього. Цокнулася з ним пляшками, які вже трохи запітніли, й сіла навпроти.
— Ну, веселого Різдва.
— Ага. І тобі.
Ільза притулилася до балясини веранди й захилила голову, спостерігаючи за Нейтаном. Вона прийняла душ і поміняла темну сукню на шорти й сорочку. Волосся досі було мокре й темне і блищало в світлі ґанкового ліхтаря.
Нейтан ще перед тим перевдягнувся в свої джинси й одразу відчув на тілі куряву й пісок.
— Я не хотіла тебе перебивати, — кивнула Ільза на гітару. — Грай далі.
Нейтан міркував, що б таке зіграти, але в голові було порожньо. Зрештою зупинився на старій пісні бушу, яку співала мама, коли вони з братами були ще дітьми. Пісня нагадала йому дитинство, нагадала Кемерона. Як вони гралися в крикет під полуденним сонцем, поки Ліз криками не заганяла їх у тінь. Нагадала того Кемерона, якого Нейтан знав давним-давно.
Ільза витягнула ноги вздовж сходинки, притуливши босі підошви до дерев’яної балясини. Зробила ковток пива.
— Як ти почуваєшся? — запитав Нейтан.
— День був жахливий. Але все закінчилося, і я почуваюся... — вона поміркувала, — трохи краще, думаю. А ти?
— І я, — сказав Нейтан, збагнувши, що так і є. — І я теж. Дівчата сплять?
— У кімнаті вашої мами. Всі лягли раніше.
— Так. Звісно.
Вони посиділи під його тихе награвання. Ільза і справді мала кращий вигляд, подумав Нейтан, але в чому саме, він точно визначити не міг. На обличчі з’явилася якась легкість, що її не було раніше.
Ільза дивилася на синець, який набрякав у нього під оком.
— Отже, ти таки поговорив з Бабом?
— А! — Нейтан торкнувся синця. Було боляче, ще й як. — Це радше він зі мною поговорив.
— Ви все владнали?
— Не зовсім. Завтра договоримо.
— Ну, завтра Різдво. Може, він буде налаштований помиритися.
— Може. Так чи так, а собака моя все одно мертва.
— Знаю, — вона простягнула ногу й легенько торкнулася пальцями його черевика. — Але цього не змінити, незалежно від того, пробачиш ти брата чи ні.
— Так. Мабуть.
— Так і є, Нейтане. На жаль, — сказала вона, й він відчув, що всміхається.
Ільза посовалася на сходинці, й та рипнула.
— Скільки ти ще тут пробудеш?
— До післязавтра. У Зандера літак двадцять сьомого.
— Перш ніж поїдеш, ми маємо обговорити, що робити з господарством. Разом з Бабом, звісно.
— Звісно.
Вона відкинулася назад, приплющивши очі.
— Але не зараз.
— Ні, — сказав Нейтан. — Зараз це робити необов’язково.
— Зараз я збираюся посидіти тут і послухати музику.
— Гарний план.
У фургоні туристів вимкнулося світло, й вони обоє обернулися туди. Тепер там стояла смоляна чорнота. Над головою Нейтан ледь розрізняв вечірні зірки.
— Отож вони вирішили їхати геть? — спитала Ільза.
— Ага. Ну, Кейті точно. Але, слухай... — він завагався. Не хотів провадити цю розмову. Не зараз. — Я з нею розмовляв...
— Думаю, вона вагітна, — зненацька сказала Ільза. — Схоже на те.
Нейтан утупився в неї, а потім кивнув.
Запала довга тиша, а Ільза задивилася в ніч.
— І дитина не від Саймона?
— Вочевидь.
— Ага, — видихнула Ільза одне слово, і її обличчя скривилося. Мабуть, вона підозрювала, однак Нейтан бачив, що напевне вона не знала.
— Не думаю, що вона залишить дитину, — сказав він. — Хоча що це змінює? Але саме тому Кем дзвонив у Сент-Геленс.
— Ось у чому справа?
— Думаю, так.
Ільза довгу хвилю дивилася на темний фургон.
— Я майже впевнена, що вона й не перша, — зрештою промовила вона.
— Справді?
— Я не про вагітність... — похитала вона головою. — Хоча звідки мені знати? Пам’ятаєш Магду?
Нейтан, як не дивно, пам’ятав. Лагідна польська дівчина з м’яким акцентом, яку він бачив тут на Різдво кілька років тому. Невдовзі по тому він дізнався, що вона поїхала, за два місяці до закінчення контракту.
— А була ще дівчина з Перта. Думаю, вона теж. Тривалий час. Мабуть, були й інші.
— Кем був... — Нейтан стенув плечима, намагаючись вкласти свою думку в слова, — не гідний тебе. З багатьох міркувань.
На Ільзиному обличчі майнув вираз, якого він не міг витлумачити. Вона крутила в руках пляшку пива, і пальці лишали смуги на конденсаті.
— То в листівці з тим подарунком ішлося про це? Про Кейті? — запитав він.
«Пробач».
— Якщо чесно, я не знаю. Можливо, — вона роздивлялася свої руки. — А може, ні. Коли йдеться про Кемерона, тут можуть бути варіанти.
— Ага. Я починаю це усвідомлювати, — сказав Нейтан. Темрява здалася густою і важкою. — Я сьогодні розмовляв зі Стівом. Про Дженну.
— О, справді? — Ільза метнула на нього погляд.
