— Він сказав, що розповів тобі те саме, що й мені.
Вона розчаровано відхилилася.
— Отож нічого певного. Фізичних доказів немає, сказав він.
— Не знаю. Мені все здалося цілком однозначним.
— Так?
— Я так подумав. Особливо якщо подивитися на це в ретроспективі, коли на те пішло. Я мав би, ну не знаю, ще тоді... — Нейтан не договорив. — Але Кем — мій брат. Я йому вірив.
— Знаю, — вона перевела на нього очі. — А тепер що ти думаєш?
Він звів погляд. Вечірнє небо було неосяжне.
— Думаю, Кемерон її присилував.
— І я теж.
Довгий час вони дивилися одне на одного.
Зрештою Нейтан розтулив рота щось сказати, але почув на тому кінці двору кроки.
— Схоже, Гарі вимикає генератор. Ходімо в хату, поки світло не згасло?
Ільза ковтнула пива, уже не дивлячись на нього.
— А ти хочеш?
— Ні.
Її очі перемістилися на нього за мить до знайомого електричного клацання, після чого все поринуло в темряву. Генератор затих, і почулося, як Гарі піднімається сходами у власну хатину.
Нейтан відклав гітару. Не чув нічого, крім далекого повіву вітру й Ільзиного дихання. Дивився, як на тлі чорнильного нічного неба її тінь захилила голову й поглянула на зорі.
— Я намагалася піти від нього.
Нейтан відчув, як щось у глибинах нутра ворухнулося.
— Справді?
— Вже тривалий час планувала це. Поїхати разом із Софі й Ло. Але в цих краях це не так уже й легко. З практичного погляду, я маю на увазі. Неможливо просто зірватися й поїхати. Ну, фізично, звісно, можна, але... — вона обвела рукою сотні кілометрів навколишнього простору. — Куди податися?
«До мене, — кортіло сказати Нейтанові. — Ти могла б поїхати до мене». Він обірвав себе.
— Ти хотіла піти від нього через Кейті та інших жінок?
— Взагалі-то ні. Хоча це, ясна річ, не додавало позитиву. Були й інші причини, — сказала вона й надовго замовкла. — Важко бути в шлюбі з людиною, яка не кохає тебе по-справжньому.
Нейтан подумав про Джекі й відчув несподіваний приплив співчуття до неї. Йому в шлюбі було нелегко, але і їй теж нелегко. Нейтан поглянув на Ільзу.
— Мені прикро, що ти була нещасна.
Вона коротко розсміялася, й він побачив, як вона робить ще ковток зі своєї пляшки.
— Ти в цьому не винен, Нейтане. Шкода просто... — вона не договорила.
— Чого?
Вони сиділи навпроти одне одного в темряві, а над головами сяяли діамантові зірки, в теплому повітрі нагрівалося пиво, і лежала гітара на сходах.
— Я правда не знала, що Кем — твій брат, коли він заговорив до мене, — нарешті промовила Ільза.
— Ільзо, та все гаразд. Це вже не має значення.
— Ні, послухай мене. Я могла б здогадатися. Неважко було дотумкати. Але я була сама-одна в чужому містечку. Не мала друзів. Не знаю, на що саме я сподівалася з тобою, та коли ти зник... — вона не договорила, і Нейтан відчув знайомий болючий укол через проґавлену можливість. Ільза зітхнула. — Я жаліла себе, аж тут з’явився Кемерон. Він був уродливий і такий
— Ага, ну, — мовив Нейтан, — я тебе розумію. Я був уже навіть не такий і юний, коли все перепаскудив, тож не маю виправдання.
Він побачив у темряві, які зблиснула швидка усмішка. Сходинка тихо рипнула. Нейтан не бачив, як ворухнулася Ільза, та зненацька відчув, що вона опинилася трішки ближче.
— Кемерон казав, що кохає мене. А далі я завагітніла, і ми побралися, а десять років по тому ось із чим я лишилася. Просто іноді я стою на цій веранді, дивлюсь удалечінь і думаю... — голос її був зовсім тихий. — Як би все могло бути, якби я не була тоді такою юною і дурною. Якби я одну-дві речі зробила по-іншому.
— Я теж про це повсякчас думаю.
— Правда?
— Щодня.
У темряві її рука опинилася всього за кілька дюймів від його руки. Нейтан відчував, як поколює пучки пальців, які торкаються запорошеного ґанку.
— Ільзо, — тихо вимовив він її ім’я.
Сходинка знову рипнула. Точно трішки ближче. Ільзине вимите вологе волосся пахло океаном.
— Ільзо, я хотів сказати...
— Нейтане, — тихо промовила вона, — чесно, все гаразд.
— Ні. Будь ласка...
— Усе гаразд, правда.
— Вибач, мені прикро.
— Знаю, — вона кінчиками пальців провела по його пальцях.
— Я не раз і не двічі приїздив, щоб побачитися з тобою. Мені було соромно за те, як я вчинив. І я боявся того, що ти можеш сказати, але слід було мені виявити наполегливість. Мені дуже хотілося поговорити з тобою, — вихоплювалися в нього слова, перечіплюючись одне через одне від полегшення, що їх нарешті вимовляють. — Я понад усе шкодую...
— Не треба.
— Але я шкодую. Мені прикро, що я не сказав тобі цього, коли ще мав змогу. І якщо я скривдив тебе...
Її очі блищали в темряві, й він відчував тепло її пальців на своїй руці.
— Мені шкода багато через що. Як по правді, то через усе. І шкода себе. За те, що ти була просто переді мною, а я отак відпустив тебе. Змарнував свій шанс.
Її голос прозвучав зовсім близько.
— Це все було давним-давно.
— Знаю, але я хотів тобі це сказати з того самого часу.
— І ти десять років чекав, щоб мені це сказати?
— Так.
— Нейтане...
