Замок у хмамрах полностью

— Щороку одна й та сама сентиментальна маячня: любі гості, ні, любі друзі, старі й нові, мене переповнює щастя і радість, коли дивлюсь на вас усіх тут присутніх… І при цьому він настільки фальшиво посміхається, що через це прокидається бажання жбурнути йому в голову ялинковою кулькою. А деколи він ще витирає з очей уявні сльози. Так сміховинно! І коли ж найкраще говорити про любов, як не на Різдво? Ха-ха, мій тато і любов! Він поняття не має, що таке Любов. Можливо, ви ще не чули цієї історії… О-о-о-о-о, та всі чули вже цю історію, бо ти розповідаєш її кожного Божого року! — Вільною рукою він штовхнув двері, що вели до сходів. — Вже наші славні прародичі… ідеали, обов'язки, традиція, бла-бла-бла, а тоді — тада-а-а!… перехід до мого улюбленого сина Бена, якому я колись передам цю в’язку ключів. Бене, — і тут він кладе руку на серце, чесно, кожного разу, — ти моя гордість і моя надія.　

Він так швидко ступав сходами, що мені ставало дедалі складніше встигати за ним. Він енергійно смикнув двері до бібліотеки.　

— А потім усі плескають, а я стою червоний як рак. Уже з п’яти років я ненавиджу цю промову. Якби ж то я міг розповісти людям, що він, лицемір, планує спродати ці старовинні стіни легковажному сміттєпідприємцю, якому всі ідеали його прадідів до одного місця. Єдине, що заспокоює, — це буде останній раз, коли він виголошує цю брехливу промову.　

Тим часом ми вже перейшли через бібліотеку і стояли в коридорі перед дверима до бару. Здавалося, тільки тепер Бен помітив, що я досі була причеплена до нього. Збентежено він дивився на свою руку, яка судомно вп’ялась у мою.　

Це справді дуже мило, що ти погодилася зі мною піти, — сказав він, повільно послабивши хватку і трішки засоромлено запихаючи свою руку до кишені. — Але, якщо ти раптом не…　Усе окей. Ти розбудив у мені цікавість до цієї промови. — Я йому посміхнулася, і він полегшено усміхнувся у відповідь.　Ну тоді… — Перед тим як зайти, Бен глибоко вдихнув.　барі зібралося повно гостей, багато тримали бокали шампанського в руках.　

Там були ціла сім’я Барнбруків разом з Емі, Ґрейсі й Медісон, баронеса підшипників із її молодим коханцем, Трістан і його дідусь, Буркгарти (Дон-молодший мав метелика з темно-синього оксамиту, що йому дуже личив), британський актор, автор трилерів, пан і пані фон Дітріхштайни і Мара Матеус у блискучій сукні. Пані Людвіг схилила свою голову на плече пану Людвігу, а на її пальці виблискував перстень із заручин. Трістан, без сумніву, давно вже його помітив.　

Безвольний Руді був, либонь, єдиним, хто зауважив наш прихід. Він стояв біля дверей, спершись на стіну. Ми якомога непомітніше пробралися повз нього. Тато Бена стояв біля рояля і, судячи з усього, виголосив уже більшу частину своєї промови.　

— Я не знаю, чи відома вам ця історія, та коли готель збудували 1898 року, наші прадіди доручили каменяреві вигравіювати над входом наше сімейне гасло: Mens agitat molem, що означає «Думка приводить у рух матерію». Та, коли вони через якийсь час знову навідались сюди, напис звучав Tempus fugit, amor manet, що означає «Час минає, любов залишається». Звичайно ж, вони розпитали каменяра. Проте він сказав, що навіть ще не приступав до роботи. І до сьогодні достеменно не відомо, хто ж є автором тієї таємничої гравюри. Усе своє життя наша прабабця була впевнена, що це робота духа гори, який обрав таке гасло і взяв це місце під свій захист. — Він хитро усміхнувся, і гості, підхопивши його настрій, теж засміялися. — Зайве і казати, що Tempus fugit, amor manet не тільки залишилося гаслом цього дому, а й стало девізом нашої сім’ї. — Він знову зробив коротку паузу. — І мене переповнює вдячність і гордість за те, що ми з братом одного дня зможемо передати відповідальність за це місце, зі всіма його ідеалами і традиціями, як наші прадіди колись передали нашим батькам, моєму чудовому синові Бену. — Він поклав руку на серце, а Бен і його дядько одночасно тихо зітхнули. — Бене, ти де? — Роман розглядався по залу, шукаючи очима Бена, а тоді, побачивши його біля стіни, люб’язно усміхнувся. Усі гості, так само посміхаючись, обернулися до нас.　

— Отож, — підсумував Роман Монфор задоволеним голосом, — бажаю вам усім, старим і новим друзям, благословенного свята любові.　

Усі заплескали в долоні та почали цокатися келихами з шампанським… У залі запанував жвавий гомін, піаніст знову пробрався до рояля, а хтось десь відчинив вікно і впустив досередини свіжого нічного повітря.　

— Збожеволіти можна! — прошепотіла я Бену.