Безвольний Руді полишив своє місце і рушив разом із британським актором до барної стійки, а Дратівливий Роман приєднався до Барнбруків і голосно замовив ще одну пляшку шампанського.
— Усе було саме так, як ти й казав. Та цього разу ти не почервонів.
— Хіба що в душі. — На Беновому лиці з’явився втомлений усміх. — О ні! Вшиваймося, він іде до нас.
Та було надто пізно. Роман Монфор уже стояв перед нами. Він тримав попід руку Гретхен, яка з опущеними очима тихо прошепотіла: «Хай», вдаючи з себе сором’язливу.
— Це і є мій чудовий син Бен, — сказав Роман Монфор англійською. — Мить тому я подумав, що тебе взагалі тут немає. Його погляд ковзнув по мені, і здалося, що в його очах спалахнуло невдоволення. Я намагалася непомітно відступити крок назад, але, на жаль, там була стіна.
— Чудова промова, сер, — відповів Бен також англійською. — Щось цілковито нове. І, зважаючи на заплановані зміни, ти звучав особливо чесно й проникливо.
Батько повністю проігнорував слова сина. Я взагалі не було певна, чи він їх почув.
— Сьогодні твій щасливий день, хлопче. Наша прекрасна Ґретхен Барнбрук відкрила мені своє потаємне бажання. Перший вальс на новорічному балі вона хотіла б танцювати з тобою. Та Ґретхен занадто сором’язлива, щоб особисто тебе про це попросити.
Ага, звісно, боязлива, як та антилопа гну. Я ледве втрималася, щоб голосно не пирхнути. Вона ніби це відчула, бо підняла свій погляд і зміряла мене з неприхованою цікавістю. Я буквально чула її думки:
Я її запевнив, що тобі буде більш ніж приємно, — продовжив Роман. Ще й як, — сказав Бен. Його голос звучав дещо втомлено.
— Я, звісно, в жодному випадку не наполягатиму, — м’яко втрутилася Гретхен. Її блакитна сукня і шовковисте волосся виблискували у світлі люстр. — Тож, якщо ти хочеш танцювати з кимось іншим… — і вона промовисто усміхнулася в мій бік.
Роман Монфор простежив за її поглядом і тепер уважніше до мене придивлявся.
— Це честь для мене — танцювати з тобою перший вальс на балі, Гретхен, — швидко сказав Бен, поки я відчайдушно намагалася стати невидимою.
Роман Монфор напружено намагався згадати, звідки він мене знає.
Бен ступив крок уперед.
— Якщо хочеш, ми можемо доповнити танець кількома підтримками, і тоді рівних нам не буде.
Цікаво, це був щойно відволікаючий маневр чи він справді фліртував із Гретхен?
— Нам і так не буде рівних.
Я почула самовпевнений сміх Гретхен і була переконана, що вона ще й відкинула своє блискуче волосся на спину. Цього бачити я, на жаль, не могла, бо, як паралізована, витріщалася на Бенового тата, який у свою чергу витріщався на мене.
У його міміці читалася вервечка емоцій, спершу збентеження, тоді розпізнання, — а після того як Гретхен нарешті згадала, що вона сором’язлива, і попрощалася, прошепотівши: «Я мушу повертатися до своєї сім’ї, та ми ще побачимося», — обурення і зневага.
— Працівникам заборонено у їхній вільний час перебувати серед гостей, — сказав він крижаним голосом. — Я вражений вашим нахабством.
Та яким там нахабством. З переляку в мене зуб на зуб не попадав.
— Вона тут зі мною. Як мій гість. — Бен похмуро глянув на свого батька. — Ходи, Фанні, ми звідси йдемо. На сьогодні вже досить вдавати слухняного сина. — Він схопив мене за руку. А своєму батькові сказав: —Ти можеш зараз влаштувати сцену — і, повір мені, це буде дуже жахлива сцена! — Або ти даси нам піти і святкуватимеш далі зі своїми друзями, як зі старими, так і з новими. Мара Матеус саме дивиться очікувальним поглядом у наш бік.
Його батько схопив мене за іншу руку, і тепер я справді почала цокотіти зубами. На його чолі набрякла вена, яка завжди набрякає за мить до того, як він вибухає криком. Я б залюбки сиділа зараз із Павелом у підвалі. У безпеці.
Та Роман Монфор не кричав.
— Ти або дуже наївна, або занадто хитромудра, — тихо мовив він. — Та, поза сумнівом, хтось терміново мусить нагадати тобі, що твоє місце…
Та договорити йому не вдалося, бо саме цієї миті пролунав гучний удар, а слідом за ним потужний брязкіт.
Ми стояли найближче до дверей, тому першими побачили, що там сталося. У коридорі, прямо перед дверима до більярдної, впала люстра. Її кристали розлетілися на тисячі друзок і лежали тепер на підлозі по всьому коридору, від стіни до стіни. Зі стелі самотньо стирчав провід, а на підлогу ще обсипалася штукатурка. На щастя, там хоч нікого не було. Інші гості збуджено проштовхувалися до дверей, щоб і собі подивитися на катастрофу. Тим часом Роман Монфор заспокоював усіх словами: «Нічого не трапилося, панове! Нічого не трапилося. Залишайтеся краще в барі, поки працівники приберуть усі друзки». А Бен і я скористалися нагодою, щоб утекти через бібліотеку за рогом. Ми знову проскочили через задні двері, та тепер бігли в мовчазній згоді сходами догори.
— Що це було? — задихаючись, запитала я, коли ми дісталися другого поверху. — Думаєш, старий Стакі мав рацію щодо демонів, привидів і злих створінь?