Я зробила малесенький ковток. Будь-якої миті я б довірила Павелу своє життя, та щодо невідомих рідин у пляшках без етикетки я була обережною. І нехай воно так і буде.
Самогонка потекла моїм стравоходом, обпікши його згори донизу, і я закашлялася. А тоді відчула грушевий аромат і приємне тепло у шлунку.
— Добре, правда? — Павел переводив погляд то на мене, то на Бена. — Чоловік сестри Стакі сам її гнав. — І він знову наповнив келишки.
— Думаю, якщо я вип’ю цього ще, то не тільки місяць матиме комірець, — сказала я і про всяк випадок накрила келишок долонею. Перед тим ми з Беном забігали на кухню, де кожен проковтнув по маленькому пиріжку з м’ясом. На довше ми там не затрималися, бо наша сварка зіпсувала обом апетит. А тепер я шкодувала, що не з’їла ще чогось.
Старий Стакі відкашлявся.
— Свьитка.
— Перепрошую?
— У свьитка може бути усьике, — прошепотів Стакі й проникливо глянув на мене. Замість звичної лукавої посмішки у виразі його обвітреного, зморшкуватого обличчя, в глибоких, світлих, майже прозорих очах ховалось занепокоєння.
— Усьикі фраси тай дьяволи комедіяют. Хотьи, аби люди ішли, як уни вігадали!
Тепер я могла приблизно уявити, як почувався Павел, коли чув оперні тексти німецькою. Що таке в біса «усьикі фраси»?
— У святочні ночі можливим є все, — не припиняв суфлювати збоку Бен. — Злі створіння, демони і привиди бешкетують. — Він зробив невеличку паузу, а мені знову мурашки по спині поповзли.
Чому старий Стакі витріщався саме на мене?
— Спокушають людей іти на поводу своїх диявольських ідей, — вів далі Бен. На його обличчі промайнула посмішка. — Мені здається, він говорить про Трістана Брауна з кімнати 211.
— Ха-ха, дуже смішно, — прошепотіла я. — Тобі не здається моторошним те, що він каже? І те, як він це каже?
Бен кинув на мене веселий погляд.
— Ти не розумієш старого Стакі, а от він тебе чудово розуміє, Фанні.
— Чужинка, — сказав старий Стакі.
— Перепрошую, — пригнічено сказала я. — Насправді ви трішки наганяєте на мене страх.
— Давайте поставимо крапку на історіях про привидів. — Павел підніс келишок. — І вип’ємо.
— Старий Стакі хоче лиш, аби ви вважали один на другого, — озвався старий Стакі мовою, що вже більше нагадувала німецьку. — Шос не добре си робит!
— То вип’ємо за те, щоб ми вбереглися від усього злого, — сказав Бен і теж підніс свій келишок.
— І за маленького Ісусика в яслах, — додав Павел. Він знову перехилив келишок одним махом так, ніби там була вода. — А де ж, власне, старий добрий Петрус? — він вимовляв «Петрюс» із наголосом на другий склад.
— Мсьє Роше хотів зачекати, можливо, хтось із гостей матиме ще якісь особливі різдвяні бажання. — Бену самогонка теж давалася нелегко. Він її лише пригубляв. — Він прийде пізніше.
— Мсьє Роше звати Петрус? — запитала я, дивуючись, що мсьє Роше взагалі має ім’я.
— Ми завжди співаємо терцетом на Різдво, — пояснив Павел. — А коли з церкви приходить Яромир, то ми співаємо квартетом.
Старий Стакі сказав щось, що Бен переклав як «Справжня музика стримує диявола».
— Це ще його батько завжди… о ні!
— Що таке?
— Я геть забув про час. Десята вже є? — Бен намагався намацати в кишені телефон.
— Здається, так. А що?
— О десятій мій тато завжди виголошує різдвяну промову, і коли він дійде до слів «…а наступне покоління вже на старті…», а я не стоятиму в залі та старанно не киватиму, він дуже розсердиться… Боже!
Він знайшов нарешті свій телефон.
— Уже п’ять по десятій. Побігли, Фанні! — Він схопив мене за руку. — Ми, можливо, прийдемо пізніше, щоб послухати ваш квартет, Павеле! Веселого вам Різдва!
Він витяг мене з пральні. Я думала, чи звертати його увагу на те, що поки що невизначений статус нашої дружби не допускав тілесного контакту. Та, здавалося, він узагалі не помічав, що тримає мене за руку. Він тяг мене звивистими ходами до сходів за бібліотекою, що вели нагору, й одночасно цитував і коментував промову свого батька.