— Безглуздя, — сухо відповів Бен. — Мій батько — пайзліше створіння серед усіх існуючих. Мені прикро, що він так…
— Та годі. Він, у принципі, правду казав. Що я там забула?
— Це була моя провина, я тебе туди майже затягнув.
Кілька секунд він пригнічено мовчав.
— Куди ж ми, власне, йдемо?
— Поняття не маю. Просто геть. — Бен криво усміхнувся. — Або, може… ти вже була колись на даху?
— На самісінькому верху? — Я похитала головою.
Завжди хотіла це зробити, та ніяк до того не доходило.
Іти туди потрібно було через кімнати чоловічої частини працівників. Та Бен повів мене коридором до службової квартири його дядька. Замість того щоб зайти туди, він відчинив потаємні двері поруч, які мали вигляд вбудованої шафи. За дверима ховалися стрімкі дерев’яні сходи нагору, які закінчувалися ще одними дверима. І їх Бен відчинив переді мною. Коли я ступила на дах, мені в обличчя вдарило свіже холодне повітря. Я зачудовано оглядалася навколо. Ми вийшли на щось подібне до тераси, що простягалася навколо великого скляного даху над основними сходами. Звідси він радше скидався на стару оранжерею. Через його грубе, міцне скло, пронизане тонкими металевими нитками, до нас проникало м’яке світло люстри, що занурювало все довкола в нереальне сяйво.
— Обережно, тут може бути слизько, — застеріг Бен.
Удень краєвиди тут напевно просто неймовірні. Я обережно перехилилася через перила і глянула на фасад.
Далеко внизу біля ковзанки лежав наш сніговий дракон. Він наче спав.
— Височенько тут, — сказала я і поковзала до іншого боку. Але дах південного крила закривав вид унизу. Я притулилася спиною до перил і закинула голову назад. Зірок не було, бо небо вкрили хмари.
Бен став біля мене.
— Мені так прикро через усе це, — сказав він.
Я здивовано на нього глянула.
— Що ти маєш на увазі?
— Сьогодні в тебе було стільки неприємностей. Я наговорив тобі так багато жахливого. Передусім через це. І потім ще мій тато увімкнув для тебе опцію «Гівнюк». А це ж таки Святвечір, і ти вперше так далеко від домівки.
— Хм, — тільки й мовила я. У цей час я завжди разом із мамою була зайнята прибиранням кухні, поки мій тато відвозив додому бабусю з дідусем. А мої маленькі брати, замість того щоб іти спати, поїдали солодощі зі своїх кольорових тарілочок. Коли моя мама це зауважувала, було вже зазвичай надто пізно — починав блювати Фін, або Леон, або обидва одразу. Я мусила сама завершувати прибирання, а мої батьки сперечалися, хто в цьому винен. Не можу стверджувати, що я за всім цим якось особливо сумувала.
Бен неправильно зрозумів мою мовчанку і погладив мене обережно по руці.
Унизу, мабуть, усі вже заспокоїлись після падіння люстри. Інакше ми б не чули звуків рояля, що долинали сюди, на дах, із відчиненого вікна бару. А ще звідкись повіяло тютюновим димом.
Я вирішила коротко проаналізувати цей день — розпочався він годуванням сімох Хуго, іграми з дітьми в снігу, потім ішов переляк, коли я застукала Трістана в панорама-люксі, й так далі. А завершилося все грандіозною миттю повернення персня на палець пані Людвіг. І ще співи Павела і старого Стакі в пральні. Важко було повірити, що все це могло статися за один-єдиний день. Правду кажучи, сварка з Беном була не надто приємним моментом, як і зустріч із Романом Монфором, чи пихаті погляди Гретхен і Елли. І якщо замислитися, то можна було б згадати ще багато інших моментів, які теж не були ідеальними, — але зараз не про це! День не мусить бути ідеальним, щоб стати гарним спогадом.
— У всякому разі це був найнеймовірніший Святвечір у моєму житті. — Я озирнулася. — Ти теж чуєш цей запах?
Бен кивнув.
— Це панна Мюллер. Вона курить сигари.
— Що? Тільки не панна Мюллер!
— Цс-с-с. — Бен засміявся. — Цього ніхто не повинен знати. Це її таємна пристрасть. Щовечора мсьє Роше видає їй із х’юмідора[1] добротну гаванську сигару. Звісно, вона завжди наполягає на тому, щоб заплатити за неї.
— Звичайно. — Мені стало якось сумно, коли я уявила панну Мюллер, яка кожного вечора після роботи стоїть біля відчиненого вікна своєї кімнати і курить сигару — потайки від усіх, на самоті. — Здалеку навіть непоганий аромат. Можна й самому захотіти. Врешті-решт, я сьогодні сама грушеву самогонку скуштувала.
— Знали б це твої батьки, — сказав Бен. — Ти тут геть зіпсуєшся.
Якийсь час ми просто стояли і прислухалися до музики, що долинала знизу. Піаніст тим часом уже закінчив грати колядки зі всього світу і перейшов до поп-музики. Без куртки поволі ставало холодно. Та мені ще не хотілося йти.
Через кілька хвилин ми одночасно заговорили.
— Ми тепер знову друзі? — запитав Бен, а я запитала: — Ти вмієш взагалі танцювати вальс?
І тоді ми одночасно відповіли «так!» і засміялися.
— Довести? — запитав Бен і простягнув мені руку.
Піаніст саме перейшов на повільну пісню.
Не скажу, що танці були моїм хобі. Минулої зими ми з Делією відвідували танцкурс і вилетіли на п’ятому уроці. Офіційна причина — наші напади сміху заважали проводити заняття, а насправді — дівчат було набагато більше, ніж хлопців, а ті хлопці, які все ж знайшлися, були трішки… смішні.