У повітрі витали звуки рояля. Лише в мить, коли Бен обхопив мене правою рукою і впевнено повів у танець, я помітила, що пісня
На танцкурсі я ніяк не могла зрозуміти, що ж такого класного у вальсі. Одначе, танцюючи з Беном, я це збагнула. У його руках я ставала наче вищою і нібито стрункішою. Це було просто грандіозне відчуття — пливти по даху разом під звуки музики й не думати, коли куди яку ногу потрібно ставити. Усе відбувалося без жодних зусиль, наче в невагомості.
У думках я підспівувала піаністу.
— Як на замовлення, — прошепотів Бен і пригорнув мене ближче до себе.
Щось мокре приземлилося мені на кінець носа, а тоді на руку і щоку. Почав падати сніг. Великі, лапаті сніжинки крутилися довкола нас, ніби теж просилися до танцю.
Це вже було аж занадто прекрасно.
Ми зупинилися й почали хіхікати.
Боже, як же це банально, — видав Бен. — Крім того, я собі зараз дупу відморожу. А я ненавиджу цю пісню, — сказала я, аж трясучись від сміху. — Я запитую себе, звідки взагалі її знаю. Вона жахлива. Ага, неймовірно! — Бен підштовхнув мене до дверей, і ми пірнули в тепло приміщення. — І найгірше в цьому те, що тепер ця пісня навіки залишиться нашою.
Як я й очікувала, Делія навіть не збиралась топитися в унітазі. Вона із захопленням читала моє повідомлення про вальс на даху. Із сином власника готелю. Поки падав сніг.
Цілими днями вона надсилала мені смайлики з очима-сердечками.
— Шкода тільки, що ти не губила свого кришталевого черевичка, Білосніжко, — написала вона.
— Білосніжка — це з отруєним яблуком, ти, Румпельштільцхен, — відписала я.
Мені не випадало уявляти себе і Бена в ролі Попелюшки та принца (чи то практикантки і спадкоємця готелю). А от слова Романа Монфора, що хтось терміново має дати мені зрозуміти, де моє місце, були вже ближчими до правди. Можливо, на його думку, воно було в попелі з горошинами. Чи то було пшоно?
Окей, якщо вже говорити про казку, то Роман Монфор точно був злою мачухою, а мсьє Роше — доброю феєю. Ролі гордовитих зведених сестер могли б перебрати на себе або Гортензія разом з іншими дівицями з Лозанни, або ще краще — Гретхен і Елла Барнбрук. А Хуґо були б чудовою заміною помічним голубам, просто їх треба уявляти білими.
Коли б їх ще навчити каркати «Брабудібигу, кров в черевику»[16], то це б взагалі був фурор.
Проте я кожного разу, коли протягом наступних днів зустрічала Бена, помічала, що у своїй казковій фантазії (дякую, Деліє!) дещо поспішила. Хоч ми з Беном і танцювали вальс на даху, та більше нічого й не трапилося. Практилюшка і готельний принц (який до того ж незабаром уже не матиме чого успадковувати) були просто друзями. Друзями, які мали стільки роботи, що встигали тільки поспіхом усміхнутися одне одному, коли зустрічалися під час робочого дня.
Сніг, який почав падати ще на Святвечір, не припинявся кілька днів. А коли наступного дня з’явився ще й туман, — усі гості вирішили, що краще залишатися в затишному готелі. А для працівників це означало ще більше стресу й понаднормових годин, ніж зазвичай. Коли нам вдавалося узгодити наші перерви, я бачилася з Беном півгодини за вечерею, деколи ми зустрічалися на короткі теревені в мсьє Роше або в пральні Павела. Решту часу все обмежувалося посмішками й помахами.
А ще було б чудово, якби Делія перестала запитувати мене у
Не пізніше як після третього повідомлення: «Попелюшка, власне, може й перша поцілувати принца, це ж, врешті-решт, сучасна емансипована дівчина», я почала занадто багато думати, як би це було — поцілувати Бена. Коли ми десь пересікались протягом дня, я змушувала себе не дивитися на його губи. Бо хоч я і була сучасною емансипованою дівчиною, та в жодному разі не хотіла б, щоб він помітив, про що я думала.
Та незважаючи на ці обтяжливі думки про поцілунок і купу роботи, протягом цих трьох чудових днів у мене було відчуття, що світ упорядкований ідеальним чином.
Усе наче розчинилося в благодаті: моя сварка з Беном вже забулася, пані Людвіг отримала свій перстень назад, а Стелла Єгорова злягла в панорама-люксі з мігренню. Сподіваюся, що насправді вона тим часом марно намагалася додуматися, як же перстень потрапив із її нічного столика на палець пані Людвіг, і їй було соромно.
А щодо проблеми зі справжньою вартістю персня, ми з Трістаном придумали гарне рішення. Точніше, Трістан придумав.
Він спіймав мене вранці першого різдвяного дня перед дитячою кімнатою, щоб про це поговорити. Розмова пройшла, зважаючи на особливості наших із ним стосунків, на диво цивілізовано — ніякого квапливого застрибування у схованки, дурнуватих жартів про агентів і готельних злодіїв та жодного дряпання стінами.
Можливо, так було через те, що ми ще занадто добре пам’ятали неприємний кінець нашої з ним останньої зустрічі.