Запитання та Відповідь полностью

А тоді все припиняється.

Дейві сіпається, його очі досі розплющені, вони досі дивляться на мене, вони досі благають (присягаюся) пробачити його.

Але сам він лежить нерухомо.

Дейві Прентісс мертвий.

— Ти з глузду з’їхав, — кажу меру, що стоїть

у мене за спиною.

— Ні, — каже він, — ви від початку мали рацію, ви обоє. Не можна любити щось настільки, щоб цим тебе можна було контролювати.

Сонце вже сіло, але небо й досі рожеве, Шум міста досі РЕВЕ, здалеку лунає черговий Бабах!, то підходить Відповідь, а корабель уже, мабуть, сів. Мабуть, відчиняє двері. Хтось, можливо, Сімон Воткін чи Бредлі Тенч, люди, котрих я знаю, ті люди, котрі знають мене, певно, вже визирають надвір, думають, де ж це вони приземлилися.

А Тодд собі клячить над тілом Дейві Прентісса.

І раптом Тодд підводить голову…

Його Шум кипить і палає, і я чую його скорботу, і сором, і лють…

І він зводиться на ноги…

І піднімає рушницю…

І я бачу себе в його Шумі, бачу там і мера, позаду мене, рушниця націлена, очі сяють тріумфом.

І я точно знаю, що зробить Тодд.

— Нумо, — кажу я, живіт зводить, але це правильно, правильно, правильно…

І Тодд підносить рушницю до очей…

— Зроби це!

І мер сильно мене штурхає, від чого ногами розходяться блискавки болю, і я нічого не можу вдіяти, я кричу і валюся вперед, вперед, на Тодда, вперед, на землю…

І мер знову це робить…

Використовує мене, щоби контролювати Тодда…

Бо Тодд теж нічого не може вдіяти…

Він плигає, щоби спіймати мене…

Спіймати, поки я падаю…

І мер атакує.

Мій мозок вибухає, пече і лютує всім, що він в нього кидає, і це хіба ляпас, це ж ніби розпечений метал вштрикнули просто в середину того, чим я є, і коли я стрибаю вперед, аби спіймати Віолу, він вдаряє мене так сильно, що моя голова відкидається назад, і от знову голос мера, але чомусь і мій голос теж, чомусь її теж, і всі ті голоси торочать як заведені: ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО…

Наші тіла досі рухаються разом, я відчуваю, як ми влітаємо одне в одного, відчуваю, як її тім’я врізається мені в губи і ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО, вона падає мені на груди, падає до моїх безвольних рук, і ми разом котимось на жорству, а сирена зриває мені дах ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО, і я відчуваю, як рушниця падає і віцтрибує, і я відчуваю її вагу на собі, я чую її з іншого боку місяців, і вона кличе мене на ім’я, і ТИ НІЩО, вона каже «Тодде», ТИ НІЩО ТИ НІЩО, вона каже «Тодде!», і я ніби дивлюсь на неї з-під води і бачу, як вона пробує зіпнутись на руках, аби захистити мене, але мер над нею замахується рушницею, тримаючи за ствол, і б’є її в потилицю, і вона падає на бік…

І мій мозок кипить…

Мій мозок кипить…

Мій мозок кипить…

ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО…

І я бачу її очі, саме коли вони заплющуються…

І я відчуваю її на собі…

І я думаю: Віола…

Я думаю: ВІОЛА!

Я думаю: ВІОЛА!!!

І мер відступає від мене, ніби його щось вкусило.

— Отакої, — він трусить головою, а я кліпаю від дзижчання, котре досі бринить у моєму мозку, поки мої очі не перефокусовуються, а мої думки знову мої, — от казав я тобі, хлопче, у тобі є сила.

І його очі розплющені, ясні, натхненні.

І він знову вдаряє мене Шумом.

Я затуляю вуха руками (вже не тримаю зброю, не тримаю зброю), ніби це може помогти, але Шум ти чуєш не вухами — він там, усередині моєї голови, він усередині моєї самости, вторгається в мене, ніби я взагалі не маю ніякого… я ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО, мій власний Шум розвертається і б’є в мене, ніби я б’ю себе власними кулаками ти ніщо ти ніщо ти ніщо…

Віола, думаю я, але я зникаю, я западаюся глибше, я слабший, мій розум торохтить…

Віола…

Віола, чую я, ніби з дна каньйону. Моя голова болить, кровить від удару мера, лице в пилюці, очі напіврозплющені, але нічого не бачать…

Віола, знов чую я.

Я широко розплющую очі.

Тодд знову завалюється на каміння, вуха затулені руками, очі міцно заплющені…

А мер стоїть над ним, і я чую той самий крик, що й раніше, той самий брязкіт, лазерно-яскравий Шум летить просто в нього і…

Віола, чую я поміж брязкоту…

І я відкриваю рота…

І я кричу…

— ТОДДЕ! — чую криком звідкись із зовні…

І це вона…

Це вона…

Це вона…

І вона жива…

І її голос дотягуєцця до мене…

Віола…

Віола…

ВІОЛА…

Я чую стогін, і Шум у моїй голові знову зупиняється, і я розплющую очі, а мер точиться назад, руку приклав до вуха, бо в нього той самий рефлекс, шо й у всіх…

У всіх, коли їх атакують Шумом.

ВІОЛА, знову думаю я, просто в нього, але він пригинаєцця і націлює на мене рушницю. Я думаю знову…

ВІОЛА

І знову…

ВІОЛА

І він відходить назад, і перечіпляєцця об тіло Дейві, падає назад, на нього, на жорству…

Я зриваюся…

І я біжу до неї…

Він біжить до мене, руки розпростерті, він тягнеться, охоплює мене за плечі, потім садовить мене і каже: «Ти ціла, ти ціла, ти ціла…»

А я кажу: «Він досі озброєний…»

І Тодд повертається…

І я повертаюся, а мер стає на ноги, дивицця на мене, і от знову клятий Шум, але я відкочуюсь від нього, і я чую, як він переслідує мене, а я тікаю від нього по камінню, дряпаюсь туди, де я впустив свою рушницю і…

І постріл…