Медді позаду мене різко вдихає. Притулившись до дерева, стоїть солдат, його ноги схрещені, ніби йому далі вже нікуди розслаблятися.
Навіть у місячному світлі видно рушницю, вона ліниво звисає з його руки.
— Троха пізно для гульок, не?
— Ми загубилися, — бовкаю я, — відстали від…
— Ага, — перебиває він, — стопудово.
Він запалює сірник об застібку стройової куртки. У світлі вогника я бачу напис «СЕРЖАНТ ГАММАР» на його кишені. Сірником він припалює цигарку в роті.
Мер заборонив цигарки.
Але, певно, якщо ти офіцер…
Офіцер без Шуму, котрий може сховатися в темряві.
Він ступає на крок ближче до нас, і ми бачимо його лице. За сигаретою видно його посмішку — потворну, найпотворнішу з тих, що я колись бачила.
— Це ти? — раптом питає він, зовсім близько, і з його голосу я розумію: він мене впізнав.
Солдат піднімає рушницю.
— Ти та дівчинка, — каже, дивлячись на мене.
— Віоло? — шепоче Медді, котра стоїть на крок позаду і правіше від мене.
— мер Прентісс мене знає, — кажу я. — Ти мені не зашкодиш.
Він затягується цигаркою, зблискує її вогником, пропікає мій зір.
—
Тоді дивиться на Медді, тицяючи в неї рушницею.
— Але не думаю, шо він знає тебе.
І перш ніж я встигаю щось сказати…
Без жодного попередження…
Ніби це для нього так само природно, як знову вдихнути…
Сержант Гаммар тисне на гачок.
— ТВОЯ ЧЕРГА ПРИБИРАТИ В НУЖНИКУ, — каже Дейві, кидаючи мені каністру з вапном.
Ми ніколи не бачимо, як Спекли користуються кутком, де вони викопали собі нужник для власних потреб, але щоранку купа трохи збільшується у розмірі і смердить трохи сильніше, тож її треба засипати вапном, аби перебити сморід і зменшити загрозу інфекції.
Сподіваюся, від інфекції це помагає ліпше, ніж від смороду.
— А чого це ніколи не настає
— Тогошо батя думає, шо ти
І либиться до мене.
Я рушаю до нужника.
Минули дні і минають далі, от уже цілих два тижні позаду, і вони не зупиняються.
Я вижив і витримав.
(а вона?)
(а
Ми з Дейві кожного ранку їдемо в монастир, і він наглядає, як Спекли знімають огорожі, виполюють ожину, а я цілоденно видаю їм мінімум провізії, марно намагаюся перемонтувати дві останні помпи і щоразу сам засипаю вбиральню.
Спекли безмовні, вони й не думають робити нічого для свого порятунку, а між тим їх виявилось півтори тисячі, коли ми їх нарешті порахували, зігнаних на такому шматочку землі, куди я і дві сотні овець не запхнув би. Приходять нові вартові, стають на кам’яній стіні, рушниці стирчать напоготові поміж рядів колючого дроту, але Спекли не роблять нічого, що навіть віддалено можна вважати загрозою.
Вони вижили. Вони витримали.
Як і Новий Прентісстаун.
Щодня мер Леджер розповідає мені усе, що бачить, прибираючи сміття. Чоловіки і жінки досі розділені, побільшало податків і правил щодо одягу, також подовшали списки книжок, які належить вилучити і спалити, а відвідування церкви стало обов’язковим, хоч, звісна річ, йдеться не про собор.
Хай там як, місто знову нагадує населений пункт. Повідчинялись магазини, на дороги повернулись підводи, ядерцикли і навіть один чи два ядермобілі. Чоловіки стали до роботи. Ремонтники ремонтують, пекарі печуть, фермери фермерствують, лісоруби рубають ліс, і хоть дехто записується в армію, новобранців завжди можна вирахувати, бо їм ще не давали ліки.
— Знаєш, — сказав мер Леджер одного вечора, і я побачив це в його Шумі ше до того, як він це сказав, я побачив, як формується думка, яку я сам ше не подумав, бо не дозволяв собі думати. — Це далеко не так зле, як я собі думав, — каже він. — Я чекав усякого. Я чекав своєї смерти, ясна річ — і, мабуть, спаленого міста. На капітуляцію була нікчемна надія в найліпшому разі, але, можливо, він і не бреше.
Він підвівся й окинув поглядом Новий Прентісстаун.
— Можливо, так воно і є, — сказав він. — Ну, тобто що війну закінчено.
— Агов! — вже на півшляху до нужника чую вигук Дейві. Повертаюся. До нього підійшов Спекл.
Він тримає свої довгі білі руки вгору, вони розпростерті, ніби на знак миру, а тоді починає клацати, показуючи на місце, де групка Спеклів уже закінчила розбирати огорожу. Він клацає і клацає, показує на одне з порожніх корит, але його годі зрозуміти — без Шуму точно незрозуміло.
Дейві підступає ближче, очі широко розплющені, голова співчутливо киває, але його посмішка небезпечна.
— Так, так, ви хочете пити після тяжкої роботи, — каже він. — Ясне діло, ясне діло, дякую, шо донесли це до мого відома, дуже дякую. У відповідь дозвольте сказати вам от шо.
Він уперіщує Спекла в лице руків’ям пістолета. Чути, як хрустить кістка і Спекл падає на землю, хапаючись за щелепу, довгі ноги метляють в повітрі.
Навколо нас — хвиля клацаня, і Дейві піднімає пістолета, його дуло дивиться просто в юрбу. На огорожі заклацали рушниці, солдати теж ціляться. Спекли відсовуються назад, а той зламанощелепий все звивається і звивається в траві.
— Знаєш шо, свиното? — питає Дейві.
