Запитання та Відповідь полностью

— Що? — питаю я, дивлячись на Спекла на землі. Його Шум тремтить, ніби листок, перш ніж відірватись від гілки.

Він повертається до мене, стискаючи пістолет у руках.

— Це так класно — бути головним.

Щохвилини я чекаю, коли моє життя розлетиться на шматки.

Але щохвилини воно не розлітається.

І щодня я намагаюсь її побачити.

Я виглядав її з верхівки дзвіниці, але звіттам видно лише, як маршерує армія і як працюють чоловіки. Ані знайомого лиця, ані тиші, яку я можу віччути так, як її.

Я виглядав її, коли ми з Дейві їхали то до монастиря, то назад, визирав її у вікнах Жіночого Кварталу, але ніколи не бачив, щоби вона дивилася на мене з якогось із них.

Я навіть здумав шукати її в натовпах Спеклів, чого б ні, раптом вона ховаєцця за якимось із них, ладна визирнути і накричати на Дейві, що той побив одного з них, і сказати мені, ніби все нормально: «Привіт, я тут, це я».

Але її тут нема.

Її тут нема.

Я питаю мера Прентісса про неї кожен раз, коли його бачу, а він казав, що я мушу йому вірити, що він мені не ворог, що як я йому довірюся, то всьо буде гаразд.

Але я шукав.

А її нема.

— Агов, дівчинко, — шепочу до Анґаррад, сідлаючи її наприкінці дня. Тепер я гарцюю значно краще і краще, говорю до неї, краще розумію її настрій. Я менше нервую, сидячи в неї на спині, а вона менше нервує від того, що стоїть підо мною. Сьогодні вранці, коли я пригостив її яблуком, вона легенько вхопила мене зубами за волосся, ніби я для неї — інший кінь.

ЛОШАТКО, каже вона, коли я залажу їй на спину, і ми з Дейві рушаємо назад до міста.

— Анґаррад, — кажу я, прихиляючись уперед, їй поміж вух, бо, здається, саме це подобається коням, постійне нагадування, що всі на місці, постійне нагадування, що вони досі в табуні.

Понад усе коні ненавидять бути на самоті.

ЛОШАТКО, знову каже Анґаррад.

— Анґаррад, — кажу я.

— Господи, свиното, — стогне Дейві. — Може б ти, хай тобі грець, ще з тою конякою одру… — він замовкає. — Ну ніфіга ж собі, — каже він, голос раптом стає шепотом. — Ти гля.

Я підводжу погляд.

Із крамниці висипали жінки.

Їх четверо, і вони виходять гуртом. Ми знали, що їх уже випускають, але то завжди за дня, завжди коли ми з Дейві ще в монастирі, тож ми завжди повертаємося в чоловіче місто, ніби жінки — то просто примари і чутки.

Ніби сто років минуло, відколи я востаннє бачив жінку не крізь шибку і не з верхівки вежі.

У них довші рукави та довші спідниці, аніж я бачив раніше, і в кожної волосся однаково зібране ззаду. Вони нервово поглядають на патрульних, котрі стовбичать вздовж вулиць, і на нас із Дейві, а ми всі дивимось, як вони спускаються сходами із тієї крамниці.

І досі тиша, вона й досі тисне на груди, і доводиться витирати очі, коли я впевнений, що Дейві не дивиться.

Бо жодна з них — не вона.

— Пізно вони, — каже Дейві, голос його такий тихий, що я певен, він також не один тиждень не бачив жінок. — Вони мають сидіти по хатах ще до смерку.

Наші голови повертаються, ми бачимо, як вони проходять повз нас, притискаючи до себе пакунки, прямують дорогою назад у Жіночий Квартал, у моїх грудях стає тісно, а горло щемить.

Бо жодна з них — не вона.

І я розумію…

Я вкотре розумію, наскільки був…

Раптом мій Шум стає плутаний.

Мер Прентісс використав її, аби контролювати мене.

Ну а хіба нє.

Та це, дідько, й найтупішому дурню ясно. Якщо я не зроблю, як вони скажуть, вони її уб’ють. Якщо я спробую втекти, вони її уб’ють. Якщо я щось зроблю Дейві, вони її уб’ють.

Це якшо вона ше не мертва.

Мій Шум чорнішає.

Ні.

Ні, думаю я.

Бо, може, й справді ні.

Раптом вона ще тут, на цій самій вулиці, в іншій четвірці.

Виживи, — думаю я. — Прошу прошу прошу — виживи.

(ну благаю — виживи)

Я стою біля пройми; ми з мером Леджером ковтаємо кожен свою вечерю, я знову виглядаю її і пробую не слухати РЕВ.

Певно, мер Леджер таки мав рацію. Тут стільки чоловіків, шо коли лікарство вийшло з їхніх організмів, індивідуальний Шум уже просто глухне. Це ніби пробувати почути каплю води посеред річки. Їхній Шум стає суцільною голосною стіною, він спресований настільки, шо я чую лише РЕВ

Але насправді до цього ще можна звикнути. Можна сказати, що слова, думки і почуття мера Леджера, котрі булькають у його персональному сірому Шумі, відволікають сильніше.

— Саме так, — згоджується він, поплескуючи себе по череву. — Людина здатна мислити. Юрба — ні.

— Армія здатна, — кажу я.

— Лише коли в неї замість мозку генерал.

Кажучи це, він визирає в сусідню пройму. Мер Прентісс перетинає площу, пан Гаммар, пан Тейт, пан Морґан і пан О’Гейр їдуть услід за ним і слухають накази, які він віддає.

— Внутрішнє коло, — каже мер Леджер.

І на мить мені видається, що його Шум став трошки заздрий.

Ми дивимось, як мер злазить із коня, передає віжки пану Тейту та зникає в церкві.

Не минає й двох хвилин, хррц-клац, і пан Коллінз розчахує наші двері.

— Президент хоче тебе бачити, — каже він до мене.

— Хвилинку, Тодде, — каже мер, відкриваючи одну з коробок і зазираючи всередину.