Запитання та Відповідь полностью

— Побачила в нотатнику нянечки Койл.

— Жодного поняття, — вона відвертається назад до вікна.

— Що видивляєшся?

— Рахую солдатів, — каже вона. Тоді знову дивиться на мене і на Рубі. — Гарна перев’язка вийшла, — І від її усмішки це майже здається правдою.

Я йду головним коридором, а з моїх рук звисає, бовтаючись, Рубі. Треба попрактикуватись робити ін’єкції в її стегно. Мені вже шкода ту бідолашну жінку, чиє стегно отримає від мене перший справжній укол.

Я звертаю за ріг, коли коридор закінчується, — тут, у центрі будівлі, він повертає на дев’яносто градусів і тягнеться в інше крило, — і ледь не врізаюся в зустрічний гурт нянечок, які зупиняються, щойно бачать мене.

Нянечка Койл і чотири, п’ять, ні, шість інших цілительок позаду неї. Я впізнаю нянечку Надарі та нянечку Веґґонер, та ще нянечку Ловсон, але трьох інших ніколи не бачила, навіть мигцем не помічала, щоб вони приходили у наш дім зцілення.

— Дівчинко, чи в тебе роботи нема? — питає нянечка Койл дещо напруженим голосом.

— Рубі, — белькочу я, простягаючи ногу.

— Це та сама дівчинка? — питає одна з тих невідомих мені цілительок.

Нянечка Койл нас не знайомить.

Лише погоджується: «Так, це вона».

Мені доводиться чекати весь день, щоби знову побачитися з Медді, та перш ніж я встигаю щось запитати, вона випалює:

— Я все з’ясувала.

— У когось із них був шрам на верхній губі? — шепоче Медді в темряві. Вже далеко за північ, світло давно погасили, вона вже давно має бути в себе в кімнаті.

— Здається, — шепочу у відповідь, — але вони дуже швидко пішли.

Ми дивимось, як іще пара вояків марширує дорогою. За оцінками Медді, у нас лише три хвилини.

— Це нянечка Баркер, — каже вона, — тобто інші, певно, нянечка Брайтвайт і нянечка Форт, — вона дивиться у вікно. — Знаєш, це таке божевілля. Якщо вона нас спіймає, то капець нам.

— Навряд чи вона тебе звільнить за цих обставин.

Вона замислюється.

— А ти чула, що ці нянечки говорили?

— Ні, але вони замовкли, щойно побачили мене.

— Але ти була «та сама дівчинка»?

— Ага, — кажу я, — і нянечка Койл мене решту дня уникала.

— Нянечка Баркер… — каже Медді, міркуючи. — Але що це їм могло дати?

— Що і кому могло дати?

— Ці троє були з нянечкою Койл у раді. Нянечка Баркер досі там. Точніше, була до цього всього. Але чого б це вони… — вона замовкає і прихиляється ближче до вікна. — Це остання четвірка.

Я визираю і бачу чотирьох солдатів, що марширують дорогою.

Якщо система, яку помітила Медді, саме така, зараз наш час.

Якщо система саме така.

— Готова? — шепочу я.

— Звісно, що я не готова, — каже Медді, перелякано всміхаючись. — Але я все одно йду.

Я бачу, як вона напружує руки, щоб ті не тремтіли.

— Ми просто глянемо, — кажу я, — і на тому все. Туди і назад, ти й не зоглянешся.

У Медді досі переляканий вигляд, але вона киває головою.

— Я ніколи в житті нічого такого не робила.

— Не бійся, — кажу я, піднімаючи догори шибку на своєму вікні. — 3 тобою профі.

РЕВ містечка, навіть уві сні, добре ховає звуки наших кроків, коли ми скрадаємось темним газоном. Єдине світло — від двох місяців, що дивляться на нас своїми небесними півкулями.

Ми пробираємось до канави на узбіччі, ховаємося в кущах.

— Що тепер? — шепоче Медді.

— Ти сказала: дві хвилини, тоді — ще одна пара.

Медді киває в сутінках.

— А тоді перерва на сім хвилин.

Поки триватиме ця перерва, ми з Медді гайнемо вздовж дороги, повз дерева, під їхнім прихистком, і тоді вже побачимо, чи вдасться дістатися до вежі зв’язку, якщо це взагалі та вежа.

Коли дістанемось, поглянемо, що там.

— Все гаразд? — шепочу я.

— Нормально, — шепоче вона у відповідь. — Страшно, але ж цікаво.

Я розумію, про що вона. Ми тут сидимо навпочіпки в канаві, поночі, це божевілля, це небезпечно, але я нарешті відчуваю, що я щось роблю, нарешті почуваюся, ніби я нарешті контролюю своє життя — вперше, відколи я застрягла в тому ліжку.

Нарешті почуваюсь, ніби я роблю щось для Тодда.

Ми чуємо, як на дорозі хрупає жорства, пригинаємось трохи нижче, поки очікувана пара вояків проходить повз нас геть.

— Гайда! — кажу я.

Ми підводимось і, наскільки стає духу, швидко біжимо уперед канавою, подалі від клятого міста.

— У тебе на кораблях ще є рідні? — шепоче Медді. — Хтось, крім тата і мами?

Я трохи здригаюся від цих невчасних балачок, хоч розумію, чого вона це робить: хоче приховати знервованість.

— Ні, але я всіх там знаю. Бредлі Тренч, головний доглядач «Бети», і Сімон Воткін із «Гамми», він дуже розумний.

Канава згинається разом із дорогою, і наближається перехрестя, де нам доведеться вилізти з прихистку.

Медді знову починає:

— То це Сімона ти…

— Тсс, — шепочу я, бо мені здається, я щось почула.

Медді підходить достатньо близько, аби притиснутись до мене. Вона тремтить усім тілом, видихає короткими ривками. Цього разу вона мусила піти, бо знає, де вежа, але вдруге я її з собою не візьму. Коли я піду наступного разу, то сама.

Бо раптом щось піде не так…

— Ну, ніби все гаразд, — кажу я.

Ми поволі вилазимо з канави, аби перейти перехрестя, роззираємось навсібіч, легко ступаємо жорствою.

— Кудись зібрались? — запитує голос.