Запитання та Відповідь полностью

Ми в погребі церкви, пан Коллінз зіштовхнув мене по сходах, які ведуть під землю в тильній частині головної зали. То я стою там і чекаю, міркуючи, чи встигне мер Леджер доїсти мою вечерю, перш ніж я повернуся.

Я дивлюся, як мер Прентісс оглядає ще одну коробку.

— Президент Прентісс, — каже він, не підводячи погляд, — Спробуй це запам’ятати, — він випростується. — Тут явно зберігали вино. Значно більше, ніж треба для причастя.

Я нічо не кажу. Він із цікавістю дивиться на мене.

— Ти не запитаєш, правда ж?

— Про шо?

— Про ліки, Тодде, — пояснює він, стукаючи кулаком по одній із коробок. — Мої люди позабирали все до решти з кожного дому в Новому Прентісстауні. Ось тут вони й зберігаються.

Він запихає руку всередину і дістає слоїчок із пігулками — це лікарство. Знімає кришечку і затискає маленьку білу пігулку поміж пальцями.

— Тобі ніколи не було цікаво, чому я не давав ліків ні тобі, ні Девіду?

Я переминаюся з ноги на ногу.

— Покарання?

Він хитає головою.

— мер Леджер ще шарпається?

— Деколи. Трішки, — знизую плечима.

— Вони зробили собі ліки, — каже мер, — а тоді самі себе зробили залежними від них, — він показує на ящики і коробки, що стоять ряд за рядом. — А тепер, коли в мене буде все, чого вони потребують…

Він кладе таблетку назад у слоїчок і вже зовсім повертається до мене, всміхається ширше.

— Ви щось хотіли? — питаю.

— Ти таки не знаєш, еге ж? — питає він.

— Що саме?

Він знову замовкає, тоді каже:

— З днем народження, Тодде.

Я роззявляю рота. Тоді роззявляю ширше.

— Чотири дні тому, — каже він, — аж дивно, що ти про нього не згадав.

Аж не віриться. Я геть забув.

— Жодних святкувань, — каже мер, — бо, звісно, ми ж обидва знаємо, що ти вже чоловік, чи не правда?

І знову в мені спливають картинки з Аароном.

— За останні два тижні ти мене справді вразив, — мер ігнорує мої картинки. — Я знаю, для тебе це було важко, ти не знав, чому й вірити про Віолу, не знав, як правильно повестися, аби її врятувати, — я відчуваю, як його голос дзижчить у мене в голові, порпається там. — Але попри це ти сумлінно працював. Ти навіть добре вплинув на Девіда.

Водночас я не можу не уявляти, як я товчу Дейві Прентісса в криваву кашу, але мер Прентісс просто каже:

— Як винагороду, хоч це трохи запізно, я приніс тобі два подарунки.

Мій Шум гучнішає.

— Я можу її побачити?

Він усміхається, ніби цього й чекав.

— Ні, не можеш. Але от що я тобі пообіцяю. Того дня, коли ти змусиш себе повірити мені, Тодде, коли справді зрозумієш, що я зичу добра цьому місту і добра тобі, того дня ти побачиш, що на мене можна покластися.

Я чую, як голосно дихаю. З усіх його слів оці найближчі до визнання того, що з нею все добре.

— Втім, свій перший подарунок ти вже заслужив, — каже він. — Від завтра маєш нову роботу. Хоч і досі з нашими друзями-спеклами, але з новою відповідальністю — і це важлива частина нашого нового процесу, — він знову зазирає мені в очі. — Ця робота може далеко тебе завести, Тодде Г’юїтте.

— Аж до того, щоб вести за собою людей? — питаю, а в моєму голосі трохи більше сарказму, ніж йому, певно, сподобається.

— Саме так, — погоджується він.

— А що то за другий подарунок? — кажу, надіючись, що це може бути вона.

— Мій другий подарунок тобі, Тодде, хоч ти оточений всіма ліками цього міста, — він знову показує на ящики, — це не давати тобі ліків.

Я закочую губу.

— Га?

Але він уже йде на вихід, ніби розмову завершено.

І коли він проходить повз мене…

Я — ЦЕ КОЛО І КОЛО — ЦЕ Я.

Воно дзвенить у моїй голові один-єдиний раз, лунає зсередини мене, зсередини того, ким я є.

Я підстрибую від несподіванки.

— Чому я тебе чую, якшо ти приймаєш ліки? — я не розумію.

Але він лише всміхається ледь помітно і зникає на сходах, а я залишаюся внизу.

Щасливого мені запізнілого дня народження.

Я Тодд Г’юїтт, — думаю я, лежачи в ліжку, дивлячись у темноту. — Я Тодд Г’юїтт, і чотири дні тому я став чоловіком.

Але ніякої різниці не віччуваю.

О, як довго я цього хотів і як ця дата була важлива, а я далі той самий тупий, хай йому грець, Тодд Г’юїтт, безсилий щось зробити, безсилий врятувати навіть себе, а що вже казати про неї.

Тодд, дідько, Г’юїтт.

І я лежу в темноті, а мер Леджер хропе у свій матрас, і я чую тихеньке лусь надворі, ген далеко: то якийсь тупий солдат стріляє в хто знає що (чи в хто знає кого), і тоді я про це думаю.

Тоді я думаю, що просто вижити недостатньо.

Вижити недостатньо, якщо ти просто животієш.

Вони будуть розводити мене, доки я буду дозволяти.

А вона може бути десь там.

Вона могла бути там сьогодні.

Я маю її знайти.

За першої ж нагоди — я скористаюся першою ж нагодою, щоб її знайти…

А коли знайду…

Раптом я помічаю, що мер Леджер більше не хропе.

Я кричу в темряву.

— Тобі є що сказати?

А тоді він знову хропе, його Шум сірий і нечіткий, і я думаю, що, видно, я собі просто шось нафантазував.

— Я НЕ МОЖУ ВИСЛОВИТИ, ЯК МЕНІ ШКОДА.

І я відхиляю горня з кавою, яке мені пропонують.

— Будь ласка, Віоло, — каже вона, простягаючи його мені.