Запитання та Відповідь полностью

— Але не називай мене більше «своєю дівчинкою», — кажу я тихо, але насправді мій голос кипить від люті. — Ніколи більше так не називай.

Я слідую за нею: вниз крутим горбом, назад у бік дороги, сковзаючись на опалому листі та вранішній росі, але незмінно вниз і вниз. А коли перестрибую колоди і коріння, полотняна торба лупить по плечах, як каменем.

Я не маю вибору, тільки йти за нею.

Якщо повернусь до міста, мене заарештують і хто його знає, що ще.

Усі інші варіанти вона так чи інакше забрала.

Вона доходить до переплетіння кущів на дні байраку, де схил найкрутіший. Вона швидко пригинається, проходить під ними і махає мені — мовляв, ходімо. Я підковзуюсь до неї, ледь дихаючи, і тоді вона каже:

— Хай там що, не кричи.

Не встигла я відкрити рота, як вона вже далеко попереду. Гілки стуляються за нею, і мені доводиться продиратися крізь листя і гілки. Я все розгрібаю і розгрібаю їх, аж поки не вивалююсь на інший бік.

Просто на дорогу.

Де двоє солдатів обступили чоловіка з підводою, і всі впритул дивляться на нас із нянечкою Койл.

Солдати радше приголомшені, ніж люті, але в них немає Шуму, то й певно не скажеш.

Але в них зброя.

І вони цілять із неї в нас.

— А хто ж це, дідько, у нас тут? — гаркає один, середнього віку, із бритою головою і шрамом уздовж щелепи.

— Не стріляй! — каже нянечка Койл, піднімаючи руки вгору.

— Ми чули вибух, — каже молодший солдат, що трохи старший за мене, із білявим волоссям до плечей.

Тоді перший солдат каже щось таке, чого я зовсім не очікувала.

— Ти запізнилась.

— Ну досить, Маґнусе, — каже нянечка Койл, опускаючи руки і підступаючи до підводи. — І опусти рушницю, це зі мною.

— Що? — питаю я, ніби прикипівши до місця.

— Трасувальна взагалі не спрацювала, — пояснює молодший солдат. — Ми навіть не знаємо, де вона впала.

— Я ж казав, що вони надто старі, — це Маґнус.

— Ну, хай там де вона впала, — нянечка Койл вже порається біля коня, — але свою роботу виконала.

— Агов! — кажу я. — А що тут коїться?

А тоді чую «Гільді?»

Нянечка Койл зупиняється на місці, як і двоє солдатів, ми дивимось на чоловіка, що правує підводою.

— То ти, нє? — питає він. — Гільді, яку також звуть Віола.

Мій розум працював так швидко, так цілковито зосередився на солдатах, що я ледве й глянула на чоловіка, котрий стояв біля підводи, на його майже безвиразне лице, на одяг і капелюх, на його голос і Шум, рівний і спокійний, як обрій.

Чоловік, який колись перевіз нас із Тоддом через море речей.

— Вілф, — зойкаю я.

Тепер усі дивляться на мене, брови нянечки Койл піднялись так високо, ніби хочуть заповзти їй у волосся.

— Здоров, — вітається Вілф.

— Здоров, — я надто приголомшена, щоби сказати ще щось.

Він двома пальцями торкається криса свого капелюха.

— Радий бачити, шо ви добралися.

Рот нянечки Койл ворушиться, але секунду чи дві звідти не вилітає ні звуку.

— На це буде час потім, — нарешті каже вона, — бо треба рушати негайно.

— Для двох місця вистачить? — питає молодший солдат.

— Мусить вистачити, — вона забирається під візок і дістає знизу панель. Тоді повертається до мене.

— Лізь.

— Куди?

Я схиляюсь і бачу хитру схованку на всю ширину візка, але, на мій погляд, шпарка надто вузька і тонка, ніби нари, сперті на задню вісь.

— Пачка не влізе, — каже Вілф, вказуючи на мою торбу. — Я це візьму.

Я знімаю торбу і віддаю йому.

— Дякую, Вілфе.

— Хутчіш, Віоло, — підганяє мене нянечка Койл.

Я востаннє киваю Вілфу, пірнаю під візок і лізу вглиб, пробираючись через відсік, аж поки не впираюся головою в дальній кінець. Нянечка Койл негайно залізає услід за мною. Молодший солдат мав рацію. Місця тут малувато. Нянечка притиснута до мене, лицем до лиця, її коліна впиваються в мої стегна, між нашими носами — заледве сантиметр. Тільки-тільки вона заховала ноги всередину, як панель стає на місце, занурюючи нас у майже цілковиту темряву.

— Куди ми… — починаю я, але вона мене різко зацитькує.

Бо там, ззовні, на дорозі, уже чути швидкий солдатський марш, на чолі якого дзвінко цокотять кінські копита.

— Доповідай! — кричить один із них, коли вони зупиняються біля візка.

Його голос…

Він високо, його глушить скигління коня…

Але його голос…

— Почули вибух, сер, — відповідає старший солдат. — Оцей чоловік каже, що бачив жінок, котрі пробігли повз нього по річковій дорозі, десь годину тому.

Ми чуємо, як солдат спльовує.

— Курви.

Я впізнаю голос…

Це сержант Гаммар.

— Ви в чиєму загоні? — питає він.

— Перший загін, сер, — рапортує молодший солдат після геть крихітної паузи. — Капітан О’Гейр.

— Отой педік? — плює сержант Гаммар. — Якщо хочете побачити реальне військо, переходьте до Четвертого. Я вам покажу, що до чого.

— Так, сер, — каже старший солдат, трохи нервовіше, ніж мені б хотілося.

Я чую Шум солдатів у загоні сержанта Гаммара. Вони думають про підводу. Вони думають про вибухи. Вони думають про озброєних жінок.

Але у самого сержанта Гаммара Шуму немає.

— Заарештувати його, — нарешті каже сержант Гаммар, маючи на увазі Вілфа.

— Якраз арештовуємо, сер.