Вона подає рукою умовний знак, і я миттю пірнаю в чагарники. Ми вийшли на вузенький під’їзд до основної дороги, і я вже чую, як солдатський загін Шумно крокує десь далеко від нас.
Наші власні запаси ліків тануть на очах, тож нянечка Койл запровадила пайки, але після рейду всім чоловікам, із Шумом чи без, однаково небезпечно відвідувати місто, тому відтепер жодного такого транспортування у прихованих відділеннях — відразу до легких цілей. Віз доїжджає лише до певного місця під містом, а решту шляху доводиться долати пішки.
Відступати буде ще важче, тож треба просто бути обережнішими.
— Все тихо, — шепоче нянечка Койл.
Я встаю. Місяці — наше єдине світло.
Зігнувшись у три погибелі, ми перебігаємо дорогу.
Після переходу до озера, після порятунку всіх тих людей, після смерти Корін…
Після того, як я приєдналась до Відповіді…
Я почала дізнаватись більше.
«Початкова підготовка», так нянечка Койл це називає. Під орудою нянечки Брайтвайт не лише я, а й кожна пацієнтка, котра вже достатньо оклигала, щоби приєднатися, — а це більшість із них, більше, ніж можна подумати, — ми навчаємося заряджати рушниці і стріляти, вивчаємо основи інфільтрації, нічні маневри, стеження, мову жестів, кодові слова.
Учимося, як встановити бомбу і підключити детонатор.
— Звідки ви знаєте, як все те робити? — запитала я якось за вечерею, коли тіло натомлене і болить від бігання, пірнання і носіння всього, чим був багатий цей день. — Ви ж цілительки. Звідки ви знаєте, як…
— Керувати армією? — питає нянечка Койл, — ти забуваєш про війну Спеклів.
— У нас був окремий загін, — каже нянечка Форт, не відриваючись від свого бульйону.
Інші нянечки вже помалу балакають зі мною, щойно побачили, як ретельно я тренуюся.
— Ми не були дуже популярні, — реготнула нянечка Ловсон, що сидить за стіл від неї.
— Нам не подобалось, як деякі генерали вели війну, — пояснила мені нянечка Койл, — тоді ми вирішили, що підпільна тактика буде ефективніша.
— А що в нас не було Шуму, — зауважила нянечка Надарі, котра сидить у кінці столу, — через те ми могли багато куди прослизати, правильно?
— Але відповідальні чоловіки не подумали, що ми — відповідь на їхню проблему, — повідомила нянечка Ловсон, не припиняючи реготати.
— Звідси й назва, — сказала нянечка Койл.
— А як сформували новий уряд і відбудували місто, що ж, — каже нянечка Форт, — необачно було б не притримати деякі важливі матеріали під рукою, на той випадок, якщо вони будуть потрібні.
— Вибухівка в шахті, — до мене нарешті дійшло, — ви її заховали ще багато років тому.
— І рішення виявилося правильним, — відповідає нянечка Ловсон, — Нікола Койл завжди була завбачливою жінкою.
Я кліпаю, почувши ім’я Нікола, бо майже неможливим здавалося, щоб нянечка Койл мала ім’я.
— Авжеж, — каже нянечка Койл, — бо чоловіки — істоти войовничі. Не зайве про це пам’ятати.
Наша ціль покинута, як ми й розраховували. Вона маленька, але символічна і розташована точно над смугою орних земель на східному кінці міста. Криниця й агрегат забезпечують водою лише нижнє поле, жодних великих систем чи архітектурних комплексів. Але якщо місто ладне дозволити меру викрадати, катувати і вбивати, то хай це місто скоротить свій раціон.
Проте, наша ціль далеченько від центру, тож я ніяк не в змозі побачити Тодда.
І з цим я не сперечаюсь. Не той момент, щоб сперечатися.
Ми йдемо відрізаною від решти світу дорогою, пірнаючи в кювети на узбіччі, і затримуємо дихання, коли проминаємо сонну ферму, де на горішньому поверсі досі світиться, але вже так пізно, що світять, мабуть, просто з міркувань безпеки.
Нянечка Койл подає рукою ще один сигнал, і я обганяю її, пригинаючись під дротяною сушаркою, на якій порозвішувано одяг. Я спотикаюсь об іграшковий скутер, але втримую рівновагу.
Бомба за спиною ніби й безпечна, так, вона начебто нечутлива до будь-якого струсу чи хитавиці.
Але, але…
Я видихаю і рушаю далі, до криниці.
Навіть у ті тижні, коли ми ховалися, коли лежали тихіше води і нижче трави, тренувались і готувались, навіть тоді нас знайшли кілька втікачів із міста.
—
— Що ви повбивали всіх Спеклів, — відповіла жінка, притискаючи припарку до закривавленого носа.
— Стоп, — сказала я, — всі Спекли мертві?
Жінка кивнула.
— І вони кажуть, це ми зробили, — повторила нянечка Койл.
— Чого вони таке кажуть? — запитала я.
Нянечка Койл випросталась і глянула на озеро.
— Щоб налаштувати місто проти нас. Що отакі ми нібито лиходії.
— Саме це він і каже, — відповіла жінка. Я зустріла її під час тренувальної пробіжки лісом. Вона послизнулась на кам’янистому насипі, але примудрилася зламати тільки носа. — Що не день, то збори, — сказала вона. — І люди його слухають.
— Я не здивована, — сказала нянечка Койл.
Я глянула на неї.
— Ви ж цього не робили, правда? Ви ж їх не вбивали?
Від її лиця можна було припалити сірник.
— Ти за кого нас взагалі маєш, дівчинко моя? Я не відводжу погляд.
— Ну я ж не знаю, правильно? Ви підірвали бункер. Ви вбили солдатів.
Але нянечка Койл просто похитала головою, хоч я не знаю, чи то була відповідь.
