Запитання та Відповідь полностью

— За тобою точно не стежили? — запитала вона жінку.

— Я три дні бродила лісом, — сказала та, — і я вас навіть не знайшла, — показала на мене, — вона знайшла мене.

— Так, — сказала нянечка Койл, змірюючи мене поглядом, — Віола в цьому сенсі корисна.

Біля криниці виникла проблема.

— Заблизько до хати, — шепочу я.

— Ні, — шепоче у відповідь нянечка Койл, заходить мені за спину і розстібає сумку.

— Ти впевнена? — сумніваюсь я. — Бомба, якою ти підірвала вежу, була…

— Є бомби, а є бомби, — вона щось іще кладе мені в сумку, тоді розвертає мене лицем до себе.

— Готова?

Я дивлюсь на будинок, у якому може спати хто завгодно: жінки, невинні чоловіки, діти. Я нікого не вбиватиму, хіба доведеться. Ну, тоді я роблю це за Тодда і Корін.

— Ти впевнена? — питаю.

— Віоло, ти мені або віриш, або ні, — вона смикає головою. — Що вибираєш?

Знову налетів вітерець, він навіває трошки сонного Шуму Нового Прентісстауна, котрий далі по дорозі. Суцільний нерозбірливий сопучий і хропучий РЕВ, майже тихий, якщо таке може бути.

Десь у цьому всьому Тодд.

(не мертвий, що б вона не казала)

— До роботи, — кажу я, знімаючи сумку.

Порятунок не був порятунком для Лі. Його сестри і мами не виявилося ні серед врятованих в’язнів, ані серед померлих. Можливо, вони досі в тій в’язниці, куди Відповідь не змогла проникнути.

Але.

— Навіть якщо вони мертві, — сказав він однієї ночі, коли ми сиділи на березі озера, жбурляли камінці, зболені після ще одного довгого і сповненого тренувань дня, — я просто хочу упевнитися.

Я похитала головою.

— Якщо не знаєш, отже, надія є.

— Знаю чи не знаю — це не допоможе їм вижити, — він сів, знову близько від мене. — Я думаю, вони мертві. Почуваюсь, ніби вони мертві.

— Лі…

— Я його вб’ю, — він розмовляв як чоловік, що обіцяє, а не погрожує, — якщо підберусь достатньо близько, присягаюся.

Над нами зійшли місяці, відбиваючи дві свої подоби в поверхні озера. Я кинула ще один камінець і задивилась, як він плигає через відображення. Табір тихо метушився за деревами, позаду нас і вздовж берега. Де-не-де чути Шум, зокрема все гучніше гудіння Лі, котрому не пощастило потрапити в чергу на пайок ліків від нянечки Койл.

— Воно буде не так, як ти уявляєш, — тихо сказала я.

— Вбити когось?

Я кивнула.

— Навіть якщо людина заслуговує, якщо або ти або вона, навіть тоді не так, як ти уявляєш.

Триває тиша, нарешті він сказав:

— Я знаю.

— Ти вбив солдата, — я зміряла його поглядом.

Він не відповів — і це була цілком зрозуміла відповідь.

— Лі? — запитала я. — Чому ти не сказав?

— Бо це не так, як ти уявляєш, правда? — сказав він. — Навіть якщо хтось і заслуговує.

Він кинув у воду ще один камінець. Ми не схилились на плечі одне одному. Між нами була дистанція.

— Я все одно його вб’ю, — сказав він.

Я розгортаю захисний папір і притискаю бомбу до стінки колодязя, щоби клей із деревного соку добре взявся. Дістаю з пакунка два дротики і закручую кінці ще двома, які вже стирчать із бомби: два дроти з’єдную докупи, а один залишається висіти.

Бомбу заряджено.

Витягаю маленький зелений циферблат із передньої кишеньки сумки і зав’язую кінець вільного дрота навколо контакту на виході циферблата. Натискаю червону кнопку, тоді сіру. Спалахують зелені цифри.

Тепер можна виставити таймер.

Я клацаю срібною кнопкою, аж поки на дисплеї не з’являються цифри 30:00. Знову натискаю червону кнопку, перевертаю циферблат, законтачую дві металеві пластинки і ще раз натискаю сіру кнопку. Зелені цифри негайно змінюються на 29:29, 29:28, 29:27.

Бомбу заведено.

— Чудово, — шепоче нянечка Койл. — Відходимо.

Перед тим майже місяць ми переховувались у лісі — чекали, щоби звільнені в’язні одужали і тренувалися, щоб вдихнути в нашу армію нове життя, і от зрештою настала ніч, коли чекання закінчилось.

— Вставай, дівчинко моя, — сказала нянечка Койл, спинившись біля мого ліжка.

Я кліпнула і прокинулась. Надворі було ще чорно. Нянечка Койл говорила тихо, щоб не побудити решту в довгому наметі:

— Що трапилося? — прошепотіла я.

— Ти сказала, що все зробиш.

Я встала і вийшла на холод, на ходу, підстрибом, узуваючи черевики, а нянечка Койл тим часом ладнала мені заплічну сумку.

— Ми йдемо в місто, так? — спитала я, зав’язуючи шнурівки.

— О, та в нас геній росте, — пробурмотіла нянечка Койл у сумку.

— Чому сьогодні? Чому зараз?

Вона глянула на мене.

— Бо треба їм нагадати, що ми досі тут.

Порожня сумка висить на моїх плечах. Ми перейшли подвір’я і підібрались до хати, зупинились послухати, чи ніхто не ворушиться.

Ніхто.

Я вже готова йти, але нянечка Койл відхиляється за зовнішню стіну хати, розглядаючи білі простори стіни.

— Тут має бути добре, — каже вона.

— Що? — я роззираюся, перелякана, бо час біжить.

— Чи ти забула, хто ми? — вона тягнеться в кишеню своєї довгої цілительської спідниці, які вони досі носять, хоч штани куди більш практичні. Вона щось дістає і кидає мені. Я ловлю, не думаючи.

— Зробиш ласку? — питає вона.