Запитання та Відповідь полностью

— Я дивлюся у свою руку. Там покришений шматок блакитного вугілля, яке залишається від спалювання деревини, залишки парасолькового дерева, яке ми спалюємо для обігріву. Вугілля розмащує порохнясту синяву моєю рукою, моєю шкірою.

Я ще хвильку дивлюся.

— Цок-цок, — каже нянечка Койл.

Я ковтаю слину. Тоді піднімаю вуглинку і залишаю швидкі риски на білій стіні хати.

В — дивиться на мене, моя власноручна.

Я розумію, що важко дихаю.

Коли я оглядаюся, нянечка Койл уже зникла в придорожній канаві. Я спішу за нею, не піднімаючи голови.

Рівно через двадцять вісім хвилин, коли ми добігаємо до нашого воза, коли ми вже глибоко в лісі, чуємо — БАБАХ.

— Вітаю, солдате, — каже нянечка Койл, коли ми рушаємо назад у табір. — Щойно ти зробила перший постріл у нашій вирішальній битві.

Жінка пристебнута до металевої рами за зап’ястки, її руки зведені за спину і задерті вгору.

Вигляд у неї такий, ніби вона пірнає в озеро.

Тільки на її лиці кривава волога.

— Тепер до неї дійде, — каже Дейві.

Але його голос дивно тихий.

— Ще раз, подруженько, — каже пан Гаммар, заходячи їй за спину. — Хто заклав бомбу?

Вчора вибухнула перша бомба з часів втечі, що забрала наш колодязь і помпу на фермі.

Почалося.

— Не знаю, — каже жінка здавленим і закашляним голосом. — Я навіть із Притулку не виходила, відколи…

— Куди не виходила? — питає пан Гаммар. Він хапається за ручку рами і нахиляє хитру конструкцію вперед, занурюючи жінку лицем у ванну з водою, і тримає її так доти, поки вона не починає борсатися в путах.

Я дивлюся собі на ноги.

— Будь ласка, підніми голову, Тодде, — каже мер, стаючи за нами, — бо як інакше тобі навчитись?

Я піднімаю голову.

Ми стоїмо з іншого боку двостороннього зеркала, у маленькій кімнатці, яка виходить на Зал Запитання, хоча це просто кімнатка з високими бетонними стінами і кімнатками з такими само зеркалами з кожного боку. Ми з Дейві сидимо поруч на короткій лавиці.

Ми спостерігаємо.

Пан Гаммар піднімає раму. Жінка виринає з води, напинаючи пута на руках.

— Де ти живеш? — пан Гаммар посміхається, це паскудство взагалі майже ніколи не сходить з його лиця.

— Новий Прентісстаун, — жінка хапає повітря. — Новий Прентісстаун.

— Правильно, — каже пан Гаммар, а тоді дивиться, як жінка заходиться таким сильним кашлем, що блює просто на себе. Він бере рушничок зі столу і лагідно витирає жінці обличчя, прибираючи блювотиння так чисто, як лише може.

Жінка досі ловить ротом повітря, але її погляд не відриваєцця від пана Гаммара, поки той її витирає.

Вона ніби ще більше налякана, ніж досі.

— Нашо він це робить? — питає Дейві.

— Що робить? — питає мер.

Дейві знизує плечима.

— Ну, він же ніби добрий.

Я нічо не кажу. Не пускаю у свій Шум, як мер прикладав мені компреси.

Скільки місяців минуло відтоді?

Я чую, як мер міняє позу, починає Шуміти, аби прикрити мій Шум, аби Дейві не почув.

— Ми ж хіба нелюди, Девіде? Ми не робимо це для власного задоволення.

Я дивлюсь на пана Гаммара, дивлюсь на його посмішку.

— Так, Тодде, — каже мер, — капітан Гаммар хоч і демонструє певну радість, мабуть, недоречну, але й ти мусиш визнати, що він отримує результати.

— Тобі вже краще? — питає жінку пан Гаммар. Ми чуємо його Шум через систему мікрофонів, натиканих по всій кімнаті. Голос дивно відділений від його рота, ніби ми дивимось відео, а не реальну сцену.

— Перепрошую, що досі змушений Запитувати, — каже пан Гаммар, — це закінчиться, щойно ти захочеш.

— Прошу, — шепоче жінка. — Будь ласка, я нічого не знаю.

І починає плакати.

— Господи, — тихенько каже Дейві.

— Ворог випробує найрізноманітніші хитрощі, щоб вибити співчуття, — каже мер.

Дейві повертається до нього.

— То це просто хитрість?

— Майже напевне.

Я далі дивлюсь на жінку. Не схоже на хитрощі.

Я — це Коло, а Коло — це я, — думаю.

— Саме так, — каже мер.

— Все у твоїх руках, — каже пан Гаммар, знову рушаючи кімнатою. Вона повертає голову, аби простежити за ним поглядом, але далеко не повернеш, бо голова теж пристебнута до рами. Він виходить саме за межі її поля зору. Певно, щоб вибити з рівноваги.

Бо ясношо пан Гаммар не має Шуму.

Але ми з Дейві маємо.

— Лише приглушені звуки, Тодде, — каже мер, читаючи моє запитання. — Бачиш металеві стержні на рамі, біля її голови?

Він показує. Ми з Дейві бачимо.

— Вони постійно дзижчать їй над вухом, — каже мер, — глушать будь-який Шум із кімнат спостереження, допомагають зосередитись на офіцері Запитання.

— Щоб вони не почули, що ми знаємо, — здогадується Дейві.

— Так, — відповідає мер, трохи здивовано. — Так, Девіде, саме тому.

Дейві посміхається і його Шум трошки світиться.

— Ми побачили блакитну В на стіні ферми, — каже пан Гаммар, він уже за спиною жінки. — Бомба така сама, як і всі інші, закладені вашою організацією…

— Це не моя організація! — кричить жінка, але пан Гаммар продовжує, ніби то й не вона говорила.

— І ми знаємо, що ти останній місяць провела в полі.

— Інші жінки теж! — горлає вона у все більшому й більшому відчаї. — Мілла Прайс, Кассія Мак-Рей, Марта Сатпен…

— То вони теж причетні?

— Ні! Ні, просто…