Запитання та Відповідь полностью

— Бо пані Прайс і пані Сатпен ми вже Запитували.

Жінка замовкає, і видно, шо вона вже страшно налякана.

Дейві біля мене хихоче. «Попалась», — шепоче він.

Але я чую в ньому дивне полехшеня. Цікаво, чи мер теж чує.

— А що… — жінка замовкає, а тоді знову продовжує, — а що вони сказали?

— Вони сказали, що ти пробувала заручитись їхньою допомогою, — спокійно відповідає пан Гаммар. — Сказали, що ти хотіла завербувати їх у терористки, а коли вони відмовились, ти сказала, що все зробиш сама.

Жінка блідне, її рот мимоволі відкривається, а очі недовірливо ширшають.

— Це ж усе брехня, так? — втручаюсь я, намагаючись розмовляти спокійно. Я — це Коло, а Коло — це я. — Він пробує вибити з неї зізнання і прикидається, що вже все знає.

— Блискуче, Тодде, — каже мер, — можливо, ти ще й знайдеш у цьому смак.

Дейві дивиться спершу на мене, тоді на свого тата, тоді знову на мене, але питання лишається невисловлене.

— Ми вже знаємо, що ти винна, — каже пан Гаммар, — знаємо достатньо, аби згноїти тебе в тюрмі до кінця життя, — він не зупиняючись носиться навколо неї. — Я прийшов до тебе як друг, — каже він, — я той, хто може порятувати тебе від долі, гіршої за тюрму.

Жінка мотає головою і схоже, ніби вона зараз знов блювоне.

— Але я нічого не знаю, — слабко каже вона, — я просто не знаю.

Пан Гаммар зітхає.

— Що ж, мушу сказати, я розчарований.

Він знову заходить їй за спину, хапає раму і занурює у воду.

І тримає…

І тримає…

Він дивиться в зеркало, бо знає, шо ми дивимось…

Посміхається нам…

І далі тримає…

Вода закипає від її шарпань, хоч пута міцно тримають її…

Я — це Коло, а Коло — це я, — думаю, заплющивши очі…

— Розплющ, Тодде, — каже мер…

Розплющую…

А пан Гаммар досі її тримає…

Вона борсається сильніше…

Так сильно, що пута на руках вгризаються до крові…

— Господи, — тихенько каже Дейві…

— Він її вб’є, — досі тихо кажу я…

Це просто відео…

Це просто таке відео…

(тільки от ні…)

(нічого не віччуваю…)

(бо я мертвий…)

(я мертвий…)

Мер за моєю спиною нахиляється і натискає кнопку на стіні.

— Думаю, цього досить, капітане, — каже він, і його голос відлунює на весь Зал Запитання.

Пан Гаммар витягує раму з води. Дуже повільно.

Жінка звисає в путах, підборіддя опущене на груди, з рота і носа цебенить вода.

— Він її вбив, — каже Дейві.

— Ні, — каже мер.

— Скажи, — звертається до жінки пан Гаммар, — і все припиниться.

Западає довга тиша, ше довша.

А тоді жінка крекче.

— Що, перепрошую? — питає пан Гаммар.

— Я це зробила, — крекче жінка.

— Та ну! — каже Дейві.

— Що ти зробила? — питає пан Гаммар.

— Я заклала бомбу, — каже жінка, не піднімаючи голови.

— І ти заманювала своїх посестер у терористичну організацію.

— Так, — шепоче жінка, — що завгодно.

— Ха! — вигукує Дейві, і знову — полегшення, полегшення, яке він намагається приховати. — Вона зізналась! Вона це зробила!

— Ні, не зробила, — кажу, дивлячись на неї, нерухомо сидячи на лавці.

— Що? — перепитує мене Дейві.

— Вона вигадує, — кажу, дивлячись крізь дзеркало, — аби він її перестав топити, — я трішки повертаю голову, аби показати, що говорю з мером. — Правильно?

Мер вичікує, перш ніж відповісти. Навіть без Шуму я бачу, що він вражений. Відколи я почав працювати з Колом, все прояснилося так, що страшніше нікуди.

Може, у цьому й сенс.

— Майже напевне вигадує, — нарешті каже він, — але тепер, коли в нас є її зізнання, ми зможемо використати його проти неї.

Погляд Дейві все бігає між мною і його татом.

— Ти маєш на увазі, ти хочеш… іще її Запитувати?

— Всі жінки — частина Відповіді, — каже мер, — хай навіть через саме лише співчуття. Нам треба знати, що вона думає. Нам треба знати, що вона знає.

Дейві знову дивиться на жінку, котра досі відсапується на рамі.

— Я не розумію, — каже він.

— Коли її повернуть у тюрму, — кажу я, — решта жінок дізнаються, що з нею сталося.

— Тихо, — каже мер, коротко опускаючи руку на моє плече. Ніби випадково. Коли я не рухаюсь, він її прибирає. — Вони знатимуть, що їх чекає, якщо не дадуть відповідь. І так ми дізнаємося все, що треба, від тих, котрі знатимуть. Вчорашня бомба була поновленням агресії, початком чогось більшого. Нам треба знати їхній наступний крок.

Дейві все ще дивиться на жінку.

— А з нею що?

— Її покарають за злочин, у якому вона зізналася, ясна річ, — каже мер, і продовжує говорити, коли Дейві намагається перебити очевидним питанням, — та хтозна. Може, їй дійсно щось відомо, — він знову дивиться крізь дзеркало. — Є тільки один спосіб переконатися.

— Я б хотів подякувати за твою сьогоднішню допомогу, — каже пан Гаммар, піднімаючи її голову рукою за підборіддя. — Ти мужньо трималась і можеш пишатися своєю витримкою, — він всміхається, але вона відмовляється дивитись йому в очі, — ти виказала більше мужности, ніж багато чоловіків під Запитаннями.

Він відступає від неї, підходить до маленького столика і знімає з нього полотняну накривку. Під нею — кілька блискучих шматочків металу. Пан Гаммар бере один із них.

— А зараз переходимо до другої частини нашої бесіди, — каже він, наближаючись до жінки.

І вона починає кричати.