Запитання та Відповідь полностью

Лі міцно стуляє рота, але я бачу, як його Шум люто вирує навколо бомби. Він би теж помер.

— Віола каже, ти не можеш убивати.

Я спопеляю її поглядом. Їй вистачає такту відвернутися.

— Я його вб’ю, — каже Лі, — уб’ю його за все, що він зробив із моєю сестрою і мамою.

— Якщо не попередити Відповідь, — кажу йому, — доведеться йому платити за куди більше мертвих.

— Та хай собі забирає нянечку Койл, — каже Лі, але я вже бачу, як у його Шумі спалахують інші: Вілф, Джейн, інші чоловіки і жінки і Віола і Віола і Віола і Віола.

— А що ти вдієш, Тодде? — питає вона. — Ти ж не можеш піти проти нього сам на сам.

— Я й не піду сам, — пояснюю, — зі мною підуть кілька вартових.

Вона широко розплющує очі.

— Що-що?

Я всміхаюся.

— Зчинив невеличку революцію.

— Скільки? — уже серйозно питає Лі.

— Семеро, — після паузи кажу я, — усіх не зміг переконати.

Її усмішка зникає.

— То ти будеш битися з мером на чолі сімох?

— Це наш шанс, — кажу їй, — більшість армії піде в останню битву. А мер чекає на мене, і він погано захищений. Коли ще випаде така зручна нагода?

Вона секунду дивиться на мене, тоді опускає одну руку на плече Лі, одну — на моє і зводиться на ноги. Я бачу, як вона завмирає від болю, але Лі міцно її перев’язав, і хоча шин немає, сама перев’язка дозволяє їй секунду чи дві простояти на ногах.

— Я йду з тобою, — каже вона.

— Ні, не йдеш, — кричимо ми з Лі одночасно, — без варіантів!

Вона зціплює зуби.

— І що навело вас обох на думку, що ви маєте право голосу?

— Бо ти не можеш ходити, — кажу я.

— У тебе є кінь, — каже вона.

— Це твій шанс дістатися до безпечного місця, — кажу я.

— Але він чекає нас обох, Тодде. Зайдеш туди без мене, і кінець твому плану, не встигнеш і слова сказати.

Я ставлю руки в боки.

— Ти сама сказала, що мер скористається тобою проти мене, якщо матиме нагоду.

Вона закушує губи, намагаючись перенести вагу на кісточку.

— Тоді було б добре, якби твій план спрацював, так?

— Віоло… — починає Лі, але вона зупиняє його самим поглядом.

— Знайди Відповідь, Лі. Попередь їх. У тебе мало часу.

Але…

— Рушай, — знову каже вона, твердіше.

І ми обоє бачимо, як вона з’являється в його Шумі, ми обоє віччуваемо, як він не хоче її залишати. Так сильно, шо я мушу відвернутися.

Проте й тріснути його як слід теж трохи кортить.

— Я не покину Тодда, — каже вона, — тільки не тепер, коли я знову його знайшла. Вибач, Лі, але це так.

Лі відступає назад, не здатний приховати образу в своєму Шумі. Голос Віоли лагіднішає.

— Вибач, — повторює вона.

— Віоло… — каже Лі.

Але вона хитає головою.

— мер вважає, що всесильний. Думає, що все передбачив. Тож він зараз просто собі сидить — чекає, щоб ми з Тоддом прийшли і спробували його зупинити.

Лі пробує перебити, але вона не дозволяє.

— Але він дещо випустив з уваги, — провадить вона далі, — він забув, що ми з Тоддом пробігли через половину планети самі по собі. Ми перемогли його найкапоснішого проповідника. Ми обігнали всеньку армію, здолали кулі, укуси і погоні, ми, матері його трясця, вистояли й вижили у скрутну годину, і нас не підірвали, не закатували, не вбили в бою, нічого такого.

Вона забирає свою руку з Лі, тож тепер балансує лише на мені.

— Ми з Тоддом? Разом проти мера? — вона всміхається. — В нього немає шансів.

— ТИ ЦЕ НЕ ЖАРТУВАЛА там, усередині? — цікавиться Тодд, затягуючи попругу на своєму сідлі. Говорить стиха, очі не відриваються від збруї. — Ну, шо в нього нема шансів проти нас.

Я знизую плечима.

— Допомогло ж, хіба ні?

Він усміхається сам до себе.

— Треба перекинутися із хлопцями, — він киває на Лі, котрий стоїть осторонь, заклавши руки в кишені, та спостерігає, як ми балакаємо, — спробуй якось пом’якшити удар, добре?

Він підкликає Лі і ступає до нашого ескорту з семи солдатів, що скупчилися біля великої кам’яної брами. Лі підходить.

— Ти впевнена у своєму плані? — питає він.

— Ні, — відповідаю, — але я впевнена в Тодді.

Він видихає носом, тупиться на землю, намагається не розбурхувати свій Шум.

— Ти його кохаєш, — каже він. Це не запитання, це факт.

— Звісно, — відповідаю я. Також факт.

— Ага, отак?

Ми обоє дивимось на Тодда. Той жваво жестикулює, пояснюючи чоловікам, що ми задумали і що вони мають робити.

Він уже мов справжній лідер.

— Віоло? — нагадує про себе Лі.

Я повертаюсь до нього.

— Лі, ти мусиш знайти Відповідь раніше за армію, якщо взагалі зможеш.

Він супиться.

— Вони можуть і не повірити мені щодо нянечки Койл. Багато кому треба, щоб вона мала слушність.

— Ну, — я делікатно перехоплюю віжки його кобили (ЛОШАТКО? думає та, озирачись на Тодда), — подумай про це так. Якщо ти вчасно їх знайдеш, а ми подбаємо про мера, це все може закінчитися вже сьогодні.

Лі примружується на сонце.

— А якщо ви не подбаєте про нього?

Я пробую всміхнутися.

— Ну, тоді тобі доведеться просто прийти нам на порятунок, правильно?

Він пробує всміхнутись у відповідь.

— Ми готові, — каже Тодд, повертаючись до нас.

— От і все, — кажу.

— Щасти, — Тодд простягає Лі руку.

Лі жме її.

— І тобі, — каже йому.

Але дивиться на мене.