Я погрався в уяві з підкинутим Шерехом зображенням і рішуче рушив на трамвайну зупинку, на ходу обмацуючи кишені в пошуках наглядівського «манка» і посилаючи виклик Максові – треба бути готовим до всього. Залучати Сатала без крайньої на те необхідності не хотілося: якщо пан координатор визнає, що я переборов свою відразу до нежитя, він залізе мені на голову з ногами. Дивно, але думка про те, що пертися проти ночі у портовий район трохи немудро, мені якось в голову не прийшла.
Приводи для героїзму знайшлися одразу, аж по вуха.
По-перше, виявилося, що трамвай не доїжджає до потрібного складу цілий квартал. (Знав би, нізащо би сюди не поїхав!) По-друге, рельєф бруківки нагадував скульптуру краухардського путівця, виваяну в камені – копита важковозів встигли пом’яти і роздовбати дешевий брук мало не фігурними завитками, добре, хоч під ногами не хлюпало. Дощ, для різноманітності, припинився, але болото залишилося. В обличчя дихав специфічний запах весняного міста – аромат свіжорозтопленого снігу і всього того, що набралася в ньому за зиму.
Я крокував лабіринтом глухих парканів, старанно лавіруючи поміж калюжами невідомої глибини і розмірковуючи над тим, що власне збираюся робити (вчасно, правда?). У чорних не буває друзів, лише знайомі, але ми з Роном були знайомі давно, з першого дня університету, притерлися одне до одного. навчилися прогинатися під деякі речі (а це дорого вартує). Потім раптом з’являється якийсь дрібний Сем, і мій приятель з розмаху на нього вішається. І головне, було би хоч щось в цьому миршавцеві. Якого, питається, Рона потягнуло за мною шпигувати? А потім – ховатися. Він же ж ховався від мене, так? Можливо, у нього була на це якась внутрішня причина (так, забагато я щось останнім часом спілкуюся з емпатами), але гадати про таке можна до безконечності. Нам з Чверткою треба було серйозно поговорити, я збирався зробити це прямо зараз, не дивлячись на інших.
Побачене очима співвідносилося з образом, що передав Шерех, скажімо так, місцями – нежить якось дивно розмальовував оточення відповідно до ступеню своїх інтересів. Будинки, наприклад, найсильніше розрізнялися характером використаної для їх захисту магії, люди – ступенем причетності до магії, інші індивідуальні риси там якщо і були присутні, то вловити їх було важко. Таким був його погляд на речі, а кольорові образи і картинки він позичав виключно з чужих мізків. В результаті, потрібний мені склад простіше за все було розпізнати за вдалою імітацією охоронного периметра, влаштованою вздовж огорожі (без магії від справжнього не відрізниш).
В будці коло воріт горіло світло, але самого сторожа видно не було.
От і чудесно.
Я огледів свої забризкані болотом штани, плюнув і тупо переліз через ворота, виявивши, що Макс уже чекає мене з другого боку, брудний по вуха і щасливий. (Знову його купати! Квартирна господиня і так уже дивиться на мене косо – про утримання в домі тварин у нас домовленості не було.) На головних воротах складу висів великий замок, а от бічні двері виявилися трохи розчиненими. Пастка чи недогляд? Ось так зайду, скажу «привіт», і тут же отримаю по голові, добре, якщо ще не молотком. Я серйозно замислився, чи не час мені свистіти тривогу і викликáти сюди хвалену команду капітана Бера? А що, якщо Чвертка здружився з якоюсь компанією (малоймовірно, але можливо) і вони там зараз просто разом випивають, а Чудесники існують лише в моїй запаленій уяві? Я буду виглядати повним дурнем! Боягузтво чорним не властиве, навіть обережність у нас нечаста гостя, але пса-зомбі, все-таки, варто відправити першим.
Макс проник у приміщення через вентиляційний отвір під дахом – просто взяв і заскочив. Всередині складу було одне величезне приміщення, заставлене штабелями ящиків і діжок. І темрява – ні лампочки, ні свічки, вікон також не було, а якби і були – сонце вже зайшло за дахи, обіцяний Семові день уже закінчувався. Нюх і слух підказували собаці-зомбі, що в темряві ховаються, принаймні, шестеро, вони напружені, вони чекають, але є і ще хтось – він явно нездоровий, кислувато-терпкий запах хвороби буквально просякнув приміщення. Упізнати хворого Макс не міг – Чвертку він ніколи раніше не нюхав.
От зараза! Скоріше за все, Сем зателефонував своїм друзям, і вони влаштували на мене засідку. Треба було би побити його для порядку (щоби до завтра з лікарні не вилазив). Вступатися за якогось складського сторожа мене не тягнуло, але що, якщо постраждалий – все-таки Рон? Шерех даремно шурхотіти не буде.
Що ж, будемо діяти, як завжди. Зненацька!
