Ну не дурня? Коли Саталові не вдалося випхати мене з Редстона за три дні, він навіть про Чудесників на якийсь час забув від обурення. Його послухати, так мені менше, ніж два роки каторги, за запізнення дати не могли. Я був певний, що начальство рве і метає, всі терміни згоріли, і час закінчився. Навіть приблизно не так! Фелістер широко посміхнувся і запропонував мені допомогу Деніса в огляді столичних пам’яток. У відповідь на моє здивування, була виголошена довга і нечітка промова про зв’язок і безпеку.
Ну і фіг з ним! Надійшов час впритул зайнятися проблемою старовинного рукопису. Тепер, маючи власний транспорт, я отримав шанс проінспектувати усі підозрілі місця за один раз, без зайвих трат і не особливо напружуючись. Покрутивши налаштування, я надав ромашкам ніжно блакитного кольору. Деніс зморщився:
- А чисто чорний не можна?
- Це ти про що подумав?
Посадивши нав’язливого типа на багажник, я почав методично оглядати об’єкти з мого списку, починаючи з найбільш віддалених.
Столиця виявилася містом великим і хаотичним, навіть планування Михандрова мало в собі більше логіки, не дивлячись на всю його старовину. Якогось спільного замислу в архітектурі побачити не виходило, хоча складалося враження, що раз чи два за історію забудову намагалися впорядкувати, але потім ситуація знову виходила з-під контролю. В результаті, широкий проспект, який розсував квартали старовинної забудови, міг сходу впертися в стару площу, а тісні вулички вилися горбами, перериваючись сходами. В масиви немудрящих коробок з саманної цегли врізалися осередки ділової активності різних епох – палаци, храми, комплекси урядових будівель, стилізовані під новизну (як правило – з тої ж цегли, лише краще обробленої). І далеко на сході, ніби дивний сон, нависали над горизонтом титанічні арки акведука. Складне поєднання несхожості і одноманітності, майже прямих кутів і несподіваних перешкод притупляло відчуття напрямку – мені двічі довелося користуватися картою, хоча зазвичай топографічним кретинізмом я не страждаю.
Ми зганяли до старих солеварень, нині перетворених на оранжереї, покрутилися біля місцевої асенізаційної фабрики (ніколи не звикну до принципу використовувати одну і ту ж саму воду двічі), подивилися здалеку на Новий квартал, заселений біженцями з Аранґену. Під’їжджати ближче я не став – звідти смерділо, як з бродильного чану, якщо відповідь на загадку ховається там – фіг з нею, з загадкою.
З пошуками не клеїлося. В основному, помічені мною адрéси не несли в собі нічого цікавого, власне, я же і не знав конкретно, що шукаю. Якщо місце було якось зв’язане з театром (де теоретично могла іти п’єса про П’єро Сохане), то навколо не було нічого ботанічного, навіть рослинного орнаменту. Якщо на об’єкті була присутня зелень, то неможливо було зв’язати його з дивакуватим білим пустельником. На що я розраховував? Важко сказати. Але чорні за своєю природою дуже вперті і, почавши справу, не кидають її на півдорозі.
В середині дня довелося зробити перерву на чотири години, слідуючи місцевим традиціям. Я мав намір провести жарку частину дня в столичній бібліотеці, в пошуках літератури про древні рукописи, але побачив в каталозі слово ТЕХНОМАГІЯ і пропав – до смерті захотілося взнати, що ж це все-таки означає. В результаті, пошуки загадкової адреси довелося відкласти. Деніс мирно сопів у кріслі (чисто людська здатність засинати в найнесподіваніших місцях), а я старанно продирався через незрозумілі терміни, які, природньо, не мали нічого спільного з алхімією. Мені не давали спокою навіяні Шерехом сни про літаючі агрегати: вони були, чи їх не було? За книгами решта дня пролетіла непомітно.
Після повернення в готель, мене чекав сюрприз.
Вечоріло. Біля під’їзду ошивалися уже звичні зухвалі типи, якісь йолопи під вікнами влаштували змагання з художнього свисту, сподіваючись, що зомбі зацікавиться і визирне. І не набридає їм... Зв’язуватися з бандою армійських магів мені не хотілося, але, якщо вони не вгамуються самі, доведеться на них донести. Я піднявся до себе за шльопанцями і рушником і майже одразу зрозумів, що в номері щось не так. Яке нахабство! В моїй вітальні, і моєму кріслі сиділа якась чужа людина. Макс, ікластий і мовчазний, стояв між ним і дверима (впустити відвідувача зомбі впустив, а от випускати явно не збирався). Все, зараз буду бити! Я включив світло. Незваним гостем виявився Рем Ларкес.
- Ти що, мужик, нариваєшся?
Він обережно піднявся з крісла:
- Добрий вечір, сер. Мені необхідно з вами поговорити.
Я намагався упіймати його погляд, але він вперто дивився кудись в куток. Невже це Макс його так налякав? Чорного? Нереально. Тоді – чому? Але потім до мене дійшло. Стати боком, тримати голову нижче і не дивитися в очі – це ж ознаки підлеглості. Ларкес поводився зі мною, як зі старшим. Зі мною!!!!
Отут я і зрозумів, чому дорослих чорних так розвозить від пари невинних жестів. Мати моя! Мене поважають!!! За це можна було вибачити не все, але багато. І фізіономія його вже не видавалася мені такою бридкою – можуть же бути в людини дивацтва.
