Ларкеса я підібрав в уже знайомому підвальчику. За моїми відчуттями, ми були єдиними магами в околиці, що на краще. Він показав потрібне місце на карті, і ми помчали, намагаючись вітром збити нестерпний пал полудня. Так от, з усіх можливих районів міста, нашою метою виявився саме Новий Квартал.
Я залишив мотоцикл за дві вулиці до цілі, не тому, що остерігався злодіїв – мені колеса мити не хотілося. Одразу стало зрозуміло, звідки береться запах, який відлякав мене попереднього разу: якийсь мужик стояв і сцяв прямо під брамою, при всіх, і те, що з нього лилося, попадало вже далеко не на чисту землю. Ви уявляєте, на що перетворюються відходи життєдіяльності на такій спеці? При тому, що дощів тут майже не буває.
Ні, люди так не живуть. Принаймні, я би не погодився.
- Гм. Агітувати за чистоту не пробували?
Зверхня зневага у Ларкеса вийшла з відтінком бридливості, проте, цілком доречної.
- Цею агітацією тут обвішане все. Але половина приїжджих – хуторяни, дикий народ. Вони унітазів БОЯТЬСЯ.
Ну, враховуючи специфічний механізм зливу, типовий для столичних туалетів, мені теж найперший раз було трохи не по собі.
- Хай звикають!
- Хай.
Розмова не пішла. Я кипів праведним гнівом – в Редстоні за такі витівки вліпили би штраф, такий, що виплачувати відсотки довелося би до старості. З іншого боку, сумнівно, щоби в того мужика взагалі були гроші.
Народу на вулиці виявилося несподівано багато (для цеї пори, я маю на увазі), але не схоже було, що хоч хтось зайнятий ділом. Під благенькою тінню саморобних навісів сиділи розморені спекою мужчини, голосно розмовляла підпила молодь (а може, і не підпила – над компаніями висів солодкуватий димок місцевий «дурної трави»). При наближенні до місцевих мешканців у ніс вдаряв міцнющий запах поту, від якого так кривився Деніс.
- Добре, я розумію – унітаз, але вони що, і мидницею користуватися не вміють?
- Проблема не в цьому. Пропускна здатність акведука, який постачає місто, обмежена – води не вистачає на всіх, а користуватися водою вторинної очистки арангенці не бажають (в їх розумінні це взагалі не вода). Вони навіть митися намагаються з питних пляшок. Природньо, муніципалітет не хоче оплачувати їх забобони.
Я згадав розмову про місцеву міфологію.
- А як же сіра гниль?
Ларкес звично смикнув головою:
- Цей квартал неофіційно називають Чумними, його тричі будували і зносили. Він відділений від решти міста широкими проспектами, якщо епідемія таки почнеться, ними буде прокладений карантинний кордон. Зараз всіх, хто не зумів адаптуватися, активно витісняють сюди.
До мене якось одразу дійшло, що цей райончик – щось на кшталт душегубки. Валити треба з цього кінця міста, ось що. І чим скорше, тим ліпше!
На щастя, забиратися глибоко в Чумний квартал нам не довелося, потрібна адреса знаходилася з самого краю. Чотириповерховий житловий будинок пам’ятав кращі часи – його очевидно збудували задовго до появи тут арангенців. Сходинки під’їзду були з привозного мармуру, дерев’яні двері – з різьбою, а на даху – обрамлений ажурними ґратками садочок. З іншого боку, давно не ремонтована штукатурка сипалася, відкриваючи поглядові глиняні стіни, а частина вікон першого поверху була забита дошками (треба розуміти, господар не хотів вкладатися в те, чим однаково пожертвують).
За конторкою в холі хропів неохайний консьєрж. Я зробив Ларкесові знак дотримуватися тиші, і ми пройшли всередину, ніким не помічені. Ліфт, природньо, не працював.
Четвертий поверх, квартира п’ятнадцять, на дверях – табличка: «Тамур Хемаліс, архівні пошуки, консультації, переклади з мов Імперії». Я крутнув дзвінок, десь всередині мелодійно заклацало і защебетало.
Чекати господаря довелося хвилини три, потім стало чути шурхіт кроків, і з-поза дверей почувся тремтливо-старечий голос:
- Хто там?
- Я від Ґордона Ферро, відкрийте.
Закладали замки, задзвеніли ланцюжки, було таке враження, що це не квартира, а банківський сейф. Нарешті, двері трохи відчинилися, в щілину боязко визирнув скуйовджений білий вельми похилого віку, зразу кидалося в очі, що ніс у нього зламаний (вперше бачу білого зі зламаним носом).
Розгледівши, хто стоїть на сходах, він раптом сильно зблід.
- Добрий день! – з намагався говорити лагідно і заспокійливо. - Я – Томас Тангор, мені потрібно з вами поговорити.
Старий перевів дух і закривав:
- Звичайно, звичайно. Заходьте, будь-ласка.
Білий – що з нього взяти. Нормальна людина нізащо не пустила би в дім двох підозрілих чорних.
Всередині квартири виявилася на диво пристойною (на столичний манір), з низькими диванами і килимами, а ще з купою книжкових шаф.
- Проходьте у вітальню. Хочете чаю?
