Чаю після такої спеки ми, природньо, хотіли, але ганяти за ним літнього білого я фізично не міг. Так, так, знаю, це – патологія, але боротися з наслідками сімейного виховання у моєму віці уже пізно. Кивнувши здивованому Ларкесу (заходь, не бійся), я пішов допомагати господареві. Так навіть краще – чай з’явиться набагато швидше. Всього через п’ятнадцять хвилин ми сиділи на низьких диванчиках у просторій вітальні з тепловим насосом, насолоджувалися прохолодою і пили зелений чай з м’ятою. Добре!
- Признаюся, я сподівався одержати звісточку від вашого дядечка набагато раніше.
Так, значить, про ступінь нашої спорідненості він знає.
- Це зрозуміло. Справа в тому, що минулого року мого дядька вбили, і мені дуже хотілося би знати, кому ви говорили про відправлену йому посилку?
Його рука з горнятком безсило опустилися на столик, очі підозріло заблищали:
- Це моя вина...
Тільки не сльози! Якщо він почне ридати, то не зупиниться до вечора, а в мене часу обмаль.
- Це – життя, містере Хемаліс, у чорних магів помирати від старості – поганий стиль. Суть в тому, що у нас в Краухарді залишати безкарним вбивство родичів вважається непристойним. Виконавці мертві, але мені хотілося би знати, хто їх послав. Розумієте? З ким ви про це говорили?
У нього задрижали губи:
–Я... Я...
Нервовий старушок попався! Я переповз на килим і, потягнувшись, накрив його руку своєю:
- Все добре! Я знаю, що вони небезпечні. Мене це не зупинить. Буде краще, якщо ви допоможете мені – так я зможу не ризикувати невиправдано... вмістом... книжки.
Він сильно здригнувся і злякано подивився на мене – я продовжував бути спокійним і люб’язним. Забалакати цього дідуся – пера дрібничок. Ті, хто залякує білих, не враховують, що зламавшись раз, бідолахи вже нічого не здатні в собі втримати. Так і вийшло.
- Я не знаю їхніх імен! Вони... Вели себе жахливо! Мені довелося пообіцяти, що я прочитаю для них книгу, інакше би мене убили.
- Ви можете це зробити? - уточнив Ларкес.
- Ні, але я повинен був щось сказати.
Старий все-таки заплакав.
- Тихо. Тихо. Тепер все буде добре. Вони залишили після себе що-небуть? Говорили про якісь події, людей?
- Так! - Хемаліс притишив в голос, очі його округлилися. - Воно там, за гардеробом. Тільки не торкайтеся його!
Половина вікна була щільно загороджена древньою шафою для одягу (я спочатку подумав, що це від сонця). Тепер мені стало зрозуміла справжня причина – на підвіконні стояло велике запилене опудало птаха.
Залишити в домі білого мертву тварину! Це не люди, це – нежиті. Знищивши їх, я виконаю священний обов’язок бойового мага, може, мені навіть орден дадуть.
- Чого би вам не викинути цю штуку?
- Вони сказали, що якщо я заберу його, мені не жити.
Ну, точно, різновид ґоулів, лише говорити вміють – нове відкриття для дослідників потойбічного! Добуду шкури і напишу про них книгу, ще й прославлюся.
- Обіцяю, що через тиждень ви зможете викинути цю гидоту і взагалі – переїхати в трохи спокійніший район. Ви ж цього хотіли б?
Він хлюпнув носом і кивнув.
- Потерпіть ще трошки.
Поки я розкланювався з помітно побадьорівшим білим, Ларкес замислено-відчужено мовчав, але, коли ми вийшли, не втримався і смикнув мордою:
- І як ви збираєтеся шукати людину без імені, яка побувала тут рік тому?
- Є один спосіб. Ти знаєш якесь пристойне місце на предмет поїсти з місцевою кухнею?
Те, що мені було необхідно, подавали лише в ду-уже автентичних ресторанах. Страва складалася, головним чином, з бобів, щодо яких у мене з дитинства була деяка упередженість, хоча, всі інґредієнти були перетерті настільки, що впізнати хоч щось було неможливо, Другою проблемою було те, що коричневу з олійним відблиском пасту треба було зачерпувати шматочком хліба, а в мене не було звички пхати руки в їжу. По-третє... Мене його просто не радили: одразу після приїзду Деніс попередив, що тому хто звик до північніших страв, це не сподобається.
- Збираєтесь це їсти? - обережно поцікавився Ларкес. - Знаєте, людям з півночі таке...
Я навіть зашипів на нього від досади. Скільки можна повторювати!? І ще, не міг же я йому розповідати, навіщо це мені треба
Шерех хотів знати, яка ця страва на смак тепер, коли пройшло стільки років. Що нового внесли в рецепт покоління? Я таке в рот брати не хотів і поставив питання ребром: де мені знайти ту людину, яка поставила опудало на вікно? Шерех покомизився і обіцяв допомогти. Я мужньо взяв шматочок порваної руками прісної палянички і зачерпнув суміш...
В результаті, все вийшло не так вже і страшно. Так, трохи гострувате, але не настільки, щоби не можна було з’їсти – краухардський хрін на смак ще зліший. Купа цибулі, часнику і якихось трав’яних прянощів геть відбивали бобовий присмак, а різані овочі на закуску дозволяли їсти жирне і не давитися (користуватися темно-червоним соусом, поданим разом з сіллю, я мудро не став). Коли останні залишки пасти було вимазано з дна миски, в моїй голові стала проявлятися знайома сіра картинка – Шерех пропонував нам об’їхати Чумний квартал з півночі.
