Знайти доморощеного таксидерміста виявилося не так легко – мужик встиг за півдня обходити весь Хо-Карг вздовж і впоперек. Взяти пса-зомбі в найманий візок я не міг з міркувань конспірації, доводилося часто вилазити і повертатися, Макс нервував – порошком обсипало кількох людей, і виділити найсильніший слід йому було важко. Нарешті я змушений був визнати, що так нічого не вийде, і відпустити візника. Дві години коту під хвіст.
Була уже глупа ніч, коли слід вивів до залізниці, в район складських будівель і дрібних майстерень. Я зрадів, що прийшов пішки – в такому місці кінь привертав більше уваги, ніж запізнілий перехожий. Я натягнув поверх костюму простий халат темно-зеленого кольору (в світлі газових ліхтарів він ставав майже чорним) і, подумавши, перев’язав голову хустиною на манір рикш – такі дрібниці добре відвертають увагу. Сліди принаймні двох відмічених порошком людей сходилися перед великими воротами, за якими стирчали прості солом’яні дахи, на жаль, жоден не прилягав до паркана впритул.
Трохи вдалині, з гуркотом, промчав нічний експрес.
Окопалися, гади! Навіть периметр охоронний поставили. А часу-то до світанку залишилося години дві-три, не більше.
Тонкощі були в тому, що я, могутній бойовий маг, повинен був провернути усе, взагалі не застосовуючи магію: навіть при тому, що нежитів у столиці ніколи не було, місто напевне що напхане амулетами слідкування (не виключено, що на неліцензовані чари вони реагують краще, ніж на потойбічні феномени). Чудесники ще зуміють якось відхреститися від всього перед судом, а мене закриють по максимуму – чорним магам в законі скидок не передбачено. У своїй здатності позбавити цих людей життя я не мав ні найменшого сумніву, але прекрасно пам’ятав обставини порятунку Рона – не можна давати їм приводів прикопатися до себе.
Ну що ж, будемо імпровізувати. Я підійшов до будиночка варти, який примостився направо від воріт, і рішуче постукав:
- Гей, сусіди, у вас горить?
- Шо треба? - долинув з-за дверей заспаний голос.
- Дим, кажу, від вас! Пожежа, чи сіно палите?
- Де дим? - висунувся надвір не до кінця прочунялий зі сну сторож.
Я мовчки бризнув йому в лице аерозолем (тіло моментально зсунулося прямо на мене), а за двері закинув димову бомбочку (там сильно закашлялися, але дуже скоро перестали). Охоронець, який помилився перший, мирно сопів у мене на плечі. Отже, найлегший варіант з мого озброєння було випробувано, і він показав блискучі результати, тепер зупинятися не можна – наступного разу вони будуть напоготові. Я прикрив носа хустинкою, пропустив наперед зомбі, і вийшов на зайняту ворогом територію.
Куди податися?
Мабуть, більша частина складу була цілком легальним підприємством. Над воротами сараїв горіли ліхтарі безпеки, поряд темніла нагромаджена купа якогось незрозумілого мотлоху, пахло кінським гноєм і шміром. Макс лавірував між завмерлими підйомниками, візками і стосами піддонів. Далі частину території огороджував імпровізований паркан з ящиків, всередину вів прохід, надто маленький для вантажівки чи фіри.
Ось і воно, їх лігво.
Споруда, яка сховалася за ящиками, теж пробувала виглядати складом. Ага, ага, але тоді нащо робити стільки вікон? Точніше, маленьких заґратованих отворів під самим дахом, як у конюшні, світла від них майже нема, лише пилюка летить і комахи. Я обережно обійшов будівлю навколо, але жодних незакритих дверей не знайшов.
Яка невдача...
Мені прийшла в голову ідея завалити виходи коробками і все це підпалити, щоб не возитися з кожним ворогом окремо. Кардинально, але тоді одразу доведеться тікати, і результат вийде до певної міри випадковим. Раптом у них є підземний хід? Щоби знести благенькі замки вистачило би одного-єдиного прокляття, але це вже останній засіб. Спробуємо діяти тонше...
Я посадив зомбі посред двору, а сам заховався зліва від дверей.
- Голос, Максе, голос!
Мій мес дивився на мене ну дуже здивовано.
- Так треба, ну, Макс! Давай же, голос!!
І мені ще кажуть, що зомбі слухають некромантів без заперечень. Нічого подібного! Макс довго м’явся, але, в кінці-кінців мій авторитет переміг. Легені зомбі вперше за багато днів наповнилися повітрям, він напружився і вимовив скрипучим фальцетом:
- Гау!
- Молодець! Ще, голос!
- Гау, га-ау, га-а-ау!!
Щось подібне я чув, коли мій мотоцикл до півсмерті налякав дворнягу-напівтабуретку, одначе в Макса виходило НАБАГАТО ГОЛОСНІШЕ. Скрип розсохлої підлоги, скрегіт пилки по металу, надсаджене деренчання дрелі – звуки, що видавав пес, терзали слух, як свердла.
- Закрийся, зараза!!! - завили з-за дверей.
Зомбі потроїв зусилля.
Двері розчахнулися, з них вискочив розлючений чувак з палкою. Він не встиг розгледіти, собаку якого розміру збирається бити, тому що я одразу ж обробив його аерозолем. Безтямне тіло прекрасно підійшло для того, щоби застопорити двері.
На штурм!
