Я зайшов у приміщення. Навколо височіли штабелі запилючених ящиків, ніхто їх не рухав, напевне, років сто. Далі зліва було чути бурмотіння голосів, але одразу я туди не пішов – мужик, який мені попався, скорше за все, був сторожем, отже, його одразу не похопляться, і трохи часу в мене є. Треба оглянутися навколо.
Зомбі зайняв позицію в дверях (попри нього ніхто не пройде), а я пішов проходами, намагаючись знайти в пилюці свіжі сліди. Недаремно кажуть, що чистота корисна для здоров’я – якби не чітка стежинка в порохах, мені би і в голову не прийшло переглядати підсобні приміщення, але одне з них очевидно постійно відвідували, і цікавість заставила мене відчинити двері. Від побаченого у мене морду пересмикнула, майже як у Ларкеса.
Знову арбалети. Просто манія якась! Ну, я розумію, сперти з армійських складів три-чотири штуки, але де вони їх беруть сотнями?! Кому б задати це питання?..
В тісному приміщенні рядами стояли бойові машинки, одною - більше, одною - менше. Повозившись, я натягнув тятиву і приладив у жолобок стрілу. Ні, стрілець з мене фіговий, але як тимчасова альтернатива заклинанню ця штука підійде – у аерозолів надто малий радіус дії. Коли все було готово, поряд почувся підозрілий шерех. Гм, а чи не тримають вони тут вартових собак? На підлозі стояло щось подібне на собачу клітку, але заглянувши в неї з балончиком напоготові, я знайшов всередині не звіра, а людину. З темряви на мене дивився хлопчик-підліток років чотирнадцяти, упізнати в ньому білого було нелегко – він був весь у синяках і замурзаний неймовірно, але інстинкти мене ще не підводили... І тут мені одразу пригадався зламаний ніс старого Хемаліса.
Я міцніше стиснув ложе арбалета.
Бити білих? Це все одно, що мучити немовлят. І хтось зараз за це відгребе. Заводити розмову з полоненим я не став (він виглядав абсолютно нездатним до чого-небудь), а вирушив шукати це чудо природи, ґоулів, які говорять, і вирушив я з чітким наміром заполучити собі їх черепи. Цікаво, якщо знімати з них шкуру обережно, нова наросте?
Я орієнтувався на голоси і швидко виявив двері, з-під яких пробивалося світло. У звичаях чорних було би увірватися туди з арбалетом і балончиком в руках, але мені спало на думку спочатку подивитися в замкову щілину. Поле зору було так собі: приміщення подібне на те, що з арбалетами, видно лице одного чоловіка і спину другого, при цьому, говорив хтось третій. Вибраний мною набір озброєння для такого розкладу не підходив.
Відклавши набік арбалет, я обережно вигріб з кишень усі димові бомбочки, незалежно від складу порошку. Набралося штук шість. Яка імовірність передозування в закритому приміщенні? Та пофіг! Виживуть, значить, предки захистили. Я різко відчинив двері (Незамкнені! От барани), закинув всередину весь свій боєзапас, закрив двері знову і припер ногою. Вибух лайки і кашлю показав, що народу в кімнаті зібралося набагато більше, ніж здалося спочатку.
Настав момент істини: якщо хтось з них зуміє добратися до мене, доведеться наплювати на конспірацію і викликати Джерело. Гриміли, падаючи, меблі, важке тіло вдарилося об двері, але часу на те, щоби налягти на них удвох у них не вистачило. Я зачекав ще хвилин десять, щоби засоби повивітрювалися (не вистачало ще самому наглипатися), а потім ризикнув перевірити свою здобич.
Вісім штук. На жаль, від нормальних людей вони нічим не відрізнялися, тому розтин проводити смислу не було. Треба ж. А я був майже певний, що у них ікла.
Переможених ворогів нецікаво було навіть кóпати – все одно ніхто нічого не відчує. Виглядали звичайними міщанами, в міру пристойними, в міру замурзаними, ані білих, ані чорних серед них не було. В момент моєї появи вони сиділи за столом і розглядали схеми невідомих мені будівель, на стіні висіла велика карта Хо-Карга (я негайно написав на ній непристойне слово). Біля стіни гудів тепловий насос, стояла піраміда з пляшок питної води. В цьому комфортабельному гадючнику був навіть телефон. Скучно, панове! Я подумав і набрав номер міської жандармерії:
- Хочу повідомити про викрадення і вбивство, - промурчав я в слухавку. - Хто, хто... Невідомий доброзичливець!
Перед тим, як іти, я таки знайшов таксидерміста-любителя і двох хлопаків, у яких на кісточках кулаків були свіжі потертості, а потім запхав їм кожному до рота по крихітній (з макову зернину) порції речовини, яка заставила би бліду поганку посиніти від заздрощів. Чи зуміють цілителі їх порятувати? Звідки я знаю! А хтось цікавився, чи зуміли би цілителі тоді порятувати мене? В якості трофея, я вийняв з вуха таксидерміста замислуватий ковтун (ніякої магії, але, здається, золотий).
А тепер – дьору звідси, бігом, стрибками!
Здалека я побачив, як спішили на склади поліцейські машини. Жодного коня – багато живуть, а може, на скотину води не вистачає. Мене чекала довга і непроста дорога додому.
