Я чесно виконував дану колишньому координаторові обіцянку, моєї витримки вистачило на два дні, але це була межа – навіть книги, які Деніс тягав зі столичної бібліотеки, більше не допомагали. Мене зі страшною силою тягнуло хуліганити. Наприклад, зробити так, щоби охороні амулети на мотоциклі не відключалися самостійно. Хай кожного разу ходять до мене і просять припинити це виття! А я буду з них знущатися... Або от що: підкинути армійським бомбочку з «дурною травою». Інколи чорні маги на п’яну голову викидають такі цікаві жарти...
Мені треба було терміново випустити парý, інакше наслідки передбачити було неможливо.
Я вибрав компроміс: щось, що кидало би виклик начальству, відносно безпечне і, в той самий час, корисне – відправився відвідати Хемаліса. Раптом, він досі чекає і не знає, що робити? Залишати територію міністерства бойовим магам заборонили (тобто наполегливо не радили), але ніяких кордонів чи магічних перешкод не зробили, лише транспорт зі службової стоянки забрали. Це спрацювало не гірше фортечної стіни – чорним було ліньки іти пішки до проспекту, і вони надавали перевагу тому, щоби псувати нерви одне одному. Природньо, на краухардського некроманта такі примітивні прийоми не діяли: я тупо вийшов через головні ворота, спустився з пагорба і через десять хвилин був на людній вулиці. Ні перший, ні другий візничий везти мене в Чумний квартал не захотіли, третій, в принципі, теж, але я психонув, і ми зійшлися на подвійні оплаті.
Хо-Карг невловимо змінився – став якимось тихшим, пришибленішим, провінційнішим.
Тут і там бродили розморені спекою військові патрулі, навколо поліцейських відділків і деяких урядових установ виросли барикади з мішків піску і дерев’яних щитів з відвертаючими Знаками, майже не видно було дітей.
Я розглядав вулички, що прокидалися від денного заціпеніння, і думав що від відвідання столиці у мене залишиться лише два враження – суєта і тривоги. А де розваги, де вино, де знамениті нескромні танцюристки? Необхідно терміново виправляти ситуацію, а то Чвертці не буде про що розказати.
Вулиця Метра К’єберсена була майже безлюдною, лише біля будинку з оранжереєю на даху стояв величезний вантажний фургон, двоє міцних вантажників в уніформі носили речі, ще один це все охороняв. Відчувалося, що працюють професіонали. Я піднявся на четвертий поверх і виявив, що це переїжджає Хемаліс.
- Містер Тангор?! - сполошився старий. - Прошу вибачення, у мене розгардіяш! Чаю?
Переконати його, що мені не потрібен чай, було неможливо. Через п’ять хвилин ми сиділи на кухні і пили холодну настоянку з якимось цитрусовими добавками. Майже все майно Хемаліса уже було порозпихано в пакунки і валізи.
- Переїжджаю! - сяяв посмішкою білий. - Я вам такий вдячний, такий вдячний! Чим мені віддячитися вам за ваш мужній вчинок?
Насправді, я хотів запропонувати йому трофейний золотий ковтун, але, подумавши трохи, вирішив, що такий подарунок налякає бідолаху до півсмерті.
- Та фігня все, забудь. Я лише спитати хотів – чого ти так довго чекав? П’ятнадцять років пройшло, поки почухався.
Він печально зітхнув:
- Я боявся тих, хто вбив твого батька. Він був могутнім магом, і то не встояв, а мене би вони роздушили, не дивлячись.
- Що-що ти сказав?!!
Хемаліс злякано зіщулився, і я наказав собі знизити тон.
- О... Так ви не знали?
Я стояв, тихо дуріючи – досі всі твердили мені, що причиною смерті батька стало невдале прокляття. В моїй свідомості швидко-швидко, з клацанням, збиралися докупи в одну осмислену картинку давно помічені незрозумілості і обмовки.
– Але... чому... - світ гойднувся, націлена в нікуди ненависть жарким потоком піднялася з грудей, засліпила, занурила все в кривавий туман. Я раптом забув, де знаходжуся, і що сталося. Розбурхане Джерело билося в пошуках жертви, невчасно заглянув у гості Шерех зі своєю цікавістю, і, в результаті, я зірвав зло на ньому, як деякі б’ють кулаком об стінку. Палючий дотик магії протверезив.
Коли перша хвиля люті відійшла, я став замислюватися над її причинами і виявив, щоб батько як такий тут ні при чому – мені, навіть докладаючи максимальних зусиль, не вдавалося згадати про нього нічого конкретного. Звичайно, якби ми жили там, де його знали, а його ім’я згадувалося в домі частіше, моя уява би легко вималювала ідеальний образ, об’єкт любові і наслідування, але матері і Джо вдалося зробити поняття «батько» зовсім стерильним. Особа Тодора Тангора не кидала тіні на моє існування, навіть про династію я знав лише тому, що в нашій долині людей на прізвище «Тангор» було не менше дюжини, і всі – ті сáмі. Зараз мою злість викликала не скорбота, а те, що у багатьох моїх (істинних чи уявних) проблем, виявляється, було конкретне джерело. І ось що я скажу: мені дуже пощастило, що раніше я не мав причин шукати винних на стороні.
Дідок злякано слідкував за виразом мого лиця, напевно його лякала ідея опинитися наодинці з навіженим некромантом. Я підбадьорююче посміхнувся – можливість отримати на руки білого з інфарктом мене теж не надихала.
- Тобто, чому одразу не сказали, я розумію. Але чому досі?
