На окуповану військовими частину вокзалу вони проникли не без труду. Тобто, виписані міністерством документи охорона приймала охоче, а от мотоцикл пропускати не хотіла. Чорний маг похмурнів, а Деніс метався вокзалом в пошуках коменданта. Ледве домовилася.
На цьому пригоди не закінчилися (день, стовідсотково, був проклятий). Тільки побачивши перед собою перон, куратор усвідомив просту, в цілому, істину – Тангор поїде в Аранген не сам, а з колегами. І якщо зустрітий біля готелю полковник, видався Денісові левом, то тут таких проживав цілий прайд – біля дюжини бойових магів у мундирах. Для супроводу армійських спеціалістів в Службі Підтримки існував особливий відділ, і недаремно: якщо на чистильників ще можна було впливати, звертаючись до логіки, то у вояків навіть логіка була якась своя. От тільки кураторів цього колективу поблизу видно не було, і від необхідності особисто виясняти стосунки з ненормальними Деніс серйозно напружився.
Краще отримати догану, ніж по шиї, - вирішив для себе починаючий куратор.
- Ви як, впораєтеся тут без мене? -Поцікавився він у чорного, майже не маючи сумніву у відповіді. – Тоді я поїду, зустріну багаж, - і він бадьоро закрокував до виходу з перону, неймовірним зусиллям не дозволяючи собі перейти на біг.
Ненавиджу спішити! Коли часу обмаль, вічно щось іде не так. Люди нахабніють, речі пропадають, в результаті почуваєшся ніби пір’ям обсипаний. Хто би мені сказав раніше, на які жертви доведеться іти заради отримання диплома! А чому? Тому що Саталові було ліньки поставити свою закарлючку на титульному листкові. З чорними магами так не можна! Тільки завдяки титанічним зусиллям і феноменальному самоконтролю мені вдалося добратися до потрібного потяга, нікого не покалічивши. І тут мій супроводжуючий зник з поля зору так стрімко, що уточнити, до кого треба звертатися, я просто не встиг.
От, блін, діловий коли не треба! То його копняками не виженеш, а тут шур-шур і – нема його. Добре, будемо діяти по старому.
Я заліз в сідло і повільно поїхав вздовж потяга, шукаючи мага з найбільшою кількістю блискучих нашивок – хороша ознака командира. І що характерно – варто було мені проїхати, як за моєю спиною бійці зіскакували з платформ ішли слідом. Це нервувало. Я встиг добратися майже до самого паровоза, коли переді мною з-за ящиків з’явився армійський маг у званні капітана і – став поперек дороги. Довелося різко давити на гальма. А фізіономія-то в нього яка знайома, наче додому прийшов.
Це був один з тих, хто влаштував вечорниці біля мого під’їзду. От і познайомилися!
В мені почала закипати злість.
- Ти тут директор цирку, чи хто?
Присутні моментально зімкнули ряди. От сволота! За що не люблю армійських – не знаю, як їх цього навчають, але нападають вони завжди скопом – поведінка для чорних протиприродня, і від того особливо дратує.
- Це ти про кого? - зверхньо поцікавився капітан і розправив плечі, від чого всі його численні нашивки стали переблимуватися.
- Про того козла, який всю ніч дзеркальце скрутити намагався, - незворушно відгукнувся я.
Намагався, не дивлячись на пронизливо завивання охоронного амулета. Але бажаючих спати виявилася більше, ніж бажаючих дзеркальце, а тому злодіїв прогнали матюками і не цілком словесними прокляттям (зранку і так дохлий газончик в парі місць був сильно підпалений).
Кремезний маг дуже мило стушувався:
- Не розумію, про що ти!
- Про такелаж. Мотузки, короче, мені потрібні. І шматок брезенту.
- Так би одразу і сказав! А то бурмоче собі під ніс незрозуміло що. Для чого такелаж?
Я показав йому направлення: мені випадало їхати в Аранген разом з ними. Перспективи такого підходу мені вже не здавалися райдужними (мотоцикл розкрутять, зомбі прикопають, в мене – викинуть в пісках). Може, краще, дезертирувати, поки не пізно?
Капітан уважно вивчив папери і раптом перетворився на радого зустрічі господаря (ох, не до добра це, не до добра). Денісові, який притарабанив багаж, подякували за службу і відправили нафіг. Мій агрегат надійно закріпили на платформі під охороною, для Макса знайшлася зайва бочка, з якої він міг взагалі не вилазити, а для мене – вільне купе в штатному вагоні. Правда, теплового насоса в ньому не було, але коли одним потягом їде дванадцять чорних магів, забезпечення комфорту стає виключно питанням навиків – армійські вже встигли попрацювати над встановленням щитів і Знаків, так що, ризик замерзнути на смерть був набагато вищим, ніж небезпека засмажитися наживо.
Спочатку я не зрозумів, з якого хріна така турбота, але варто було потягові рушити з місця, як капітан проявив свої істинні цілі – почався формальний алхімічний шпіонаж:
- Ніколи не бачив мопеда на олії. Не димить?
- Це – прототип, обладнаний двигуном з чорномагічним управлінням, випустили обмеженою партією, - можливо, він взагалі один такий. - Не димить, заводиться з пів-копняка і їздить на будь-якій олії.
- А що це у тебе за прокляття на фарі висить?
- Це найновіший патентований глушник, модель РТ-1, – і те, що Рон поставив своє ім’я першим, я йому ще нагадаю!
- Що це таке вчора, гм, бібікало?
