- Експериментальний охоронний амулет, надійний засіб від шахраїв і злодіїв, - штука, яка витримала напір бойових магів, не може не бути надійною. - Унікальна розробка! Проходить стадію польових випробувань.
- А чого колір мінявся?
- Це супермодерновий поліхроматичний камуфляж нового покоління, інтегрований з охоронним амулетом. Існує в єдиному екземпляр, – не кажучи вже про ексклюзивний дизайн. - Сім незалежних комбінацій кольорів!
Капітан похмуро подивився на мене, перекинув свої вигоди і зітхнув:
- Вип’ємо?
Наступні три дні проминули непомітно. В дорозі бойові маги не нудьгували. Вони квасили по-свинськи, займалися тренуванням на даху вагона і жбурлялися файєрболами в ховрашків (Не бачиш? А він там є!) Причому, все це вони робили ЗА СТАТУТОМ. Складалося враження, що всі присутні граються в гранично-складну азартну гру з правилами, які постійно міняються, і капітан грає в цій грі роль арбітра. Натуральний психоз! Це дійство настільки займало їх увагу, що ні на що інше її просто не вистачало: на перший день моя присутність ще викликáла запитання а на другий про мене вже ніхто не згадував. Єдиним армійським магом, якого я зустрічав до цього часу, був містер Сміт, але він не видавався мені таким дивним (чи то він був не настільки шалений, чи то просто групи підтримки не мав).
Що може довести дорослих чорних до такої шизи?
Я вирішив обережно розпитати найбільш, на мій погляд, нормального в цій компанії – хлопця, роки на два старшого за мене.
- Слухай, а як ти попав до армії? - не уявляю собі чорного, який би мріяв про дисципліну.
- Та в мене наречена була, - відгукнувся він, так, ніби це все пояснювало.
Я чекав на продовження.
- Ну, її один гімнюк клеїти став.
Це вже конкретніше...
- Потім виявилося, що в нього дядько – прокурор.
Але я все ще не до кінця врубався.
- А в тюрмі до мене вербувальник підвалив: «Витримаєш випробування, зможеш першим ділом убити того козла.»
- І як?
- Убив, звичайно, - спокійно знизав плечима боєць.
- Гм. А наречена?
- Нашо мені ця курва?!
Я спробував уявити собі ситуацію, в якій пожертвував би рештою свого життя заради досягнення такої простої мети. Ні, в мене занадто багато інтересів, я не можу відмовитися від них всіх заради чогось одного. І мені зовсім нецікаво знати, яким чином збочили мізки цьому хлопцеві. Ну їх в баню!
На четвертий день подорожі поїзд дві години їхав тунелем (крутий атракціон!), а коли гора залишилася позаду, мертві піски змінив порослий ковилом степ – ми минули вододіл Внутрішньої Пустелі.
Капітан покликав мене в штабне купе для обговорення подальшої стратегії.
- Зараз ми тут, - він тицьнув пальцем в край великої піщано-жовтої плями, - а їдемо сюди, - палець з’їхав далеко донизу, - спочатку прибудемо на позиції частини, потім сформуємо колону, і лише потім висунемося на узбережжя. На все - про все – десь місяць.
- ...!!! Мені не підходить.
Який місяць, який місяць?!? Мені через місяць уже звіт здавати, причому, в Редстоні, не в Арангені!
- Тоді другий варіант. Завтра ми зупинимося для заповнення цистерни тут. Ось, - ніготь з’їхав трохи вбік, - тут знаходиться штаб відновленого арангенського НЗАМПІС. Правда, зв’язку з ними практично нема, але провідника до узбережжя вони знайти зможуть. Там і зустрінемося.
- Згоден!
Перонів на полустанку не було, тому мотоцикл довелося спускати з платформи на руках. Шуму було стільки, ніби вивантажували трактор (згадався анекдот про лампочку і капралів). Від надлишку почуттів навіть Макс почав скакати і гавкати. В якості моральної компенсації довелося показати капітанові глушник і камуфляж в дії.
- Значить, в основі – принцип щита...
- Точно.
- Розумом розумію, а повторити не зможу.
Що і треба було довести.
- Не переживайте! Мені казали, що це ге-ні-аль-но.
Капітан залишився чухати потилицю і планувати, а його підлеглі тим часом споряджали мене в похід.
- У тебе там що, чавуній? - пропихтів молодий маг, який допомагав мені закріпити валізу на багажнику мотоцикла.
- Як здогадався? - весело відгукнувся я.
Для комфортної подорожі мені була потрібна каністра олії і каністра води, а далі відкладати від’їзд сенсу не було. Востаннє бібікнувши теплій компанії шибайголів (придурки почали кричати і улюлюкати), я рішуче скерував переднє колесо на путівець, що вів приблизно в потрібному мені напрямку.
Готуйся, Аранген! Тангор іде!
Глава 49
Не іду, а їду. І чим далі дорога віддалялася від залізниці, тим сильніше було відчуття, що капітан Рідзер мене... Скажімо так: обдурив... обвів навколо пальця... Висадив десь не там, де треба, коротше кажучи.
