Ні духоти, ні перепадів тиску у дзвоні відчутно не було, єдиним нагадуванням про незвичайність того, що стається, була тиша, ніби світ за оболонкою дзвінких бронзових стін раптом припинив своє існування. Неприємно, виявляється, бути єдиним джерелом звуку – ніби кожним подихом малюєш на собі мішень. Люди не сміялися, не балакали, намагалися не рухатися без зайвої нужди і напружено чекали. Лише шурхотів вентилятор, ну і загадково мерехтіли на стінах Знаки з білої магії (Ніколи не чув, щоби білим вдавалося щось алхімічне!). Від зростаючого напруження я весь зденервувався, під сорочкою ніби повзали полчища мурах, а чухатися було не можна. І дюжина моїх колег виглядала ні разу не ліпше. Причому, вони знали, на що йшли, тому що були тут раніше, і все одно наважилися. Ось де витримка! Коли екіпаж дзвону почав орудувати важелями і штурвалами, це було справдешнє спасіння – нерви у набитих в плавучий саркофаг магів були натягнуті до краю.
Дзвін став нижньою частиною на люк, оператори ретельно перевірили надійність з’єднання і відкинули кришку. Через ущільнення протекло не більше чайної ложки води, і все виглядало так, ніби знизу просто відкрився новий простір, дірка в інший світ.
Ну, привіт, місто Набли! Треба буде спитати в Баррая, хто такий був цей Набла. Можна буде його підняти, подякувати, і знову упокоїти.
Оскільки я заліз у дзвін останнім, то виходити довелося попереду всіх. У мене від цікавості аж очі кліпати перестали. Тьмяно світився блакитний зачарований ліхтар (такі можуть горіти роками, ідучи геть, їх просто не гасять). Баррай передав мені вниз трохи яскравішу лампу, але краще видно від цього не стало – дальші кутки, як і раніше, тонули в темряві.
Одначе, просторо тут! Не те, що в нашому дзвоні – предки місця не шкодували. Судячи за всім, приміщення з самого початку було призначене для того, щоби приймати підводні судна, а розміри приєднувального люка, значить, наші у древніх просто злизали. Великим півкругом розміщалися четверо розсувних дверей. За єдиними відчиненими з них виднівся точно такий самий люк, як той, через який ми проникли. Вздовж стіни тягнувся ряд металічних остовів лавиць. Завдяки дивовижній сухості повітря, пояснення якій я придумати не зумів, за стільки років метал не потьмянів і не заржавів. Ні павутини, ні залишків рослин (та і звіди їм тут взятися?), ні небіжчиків (в будь-якому вигляді). З залу виходили два коридори, один вів наверх чудернацькими подвійними сходами, отвір другого був цілком затягнутий мембраною з проолієного шовку. Справа від сходів у стіні зяяв пролом, відкриваючи якісь пустоти і щось, що підозріло нагадувало гніздо піщаних гнид, як його малювали в археологічних манускриптах.
Баррай спустився одразу за мною, прийняв згори металеву валізку і першим ділом змінив патрон в регенераторі – присадкуватій діжечці, що примостилася під ліхтарем.
- Атмосфера куполу непридатна для дихання, - повідомив він. - Ми заповнили чистим повітрям кілька приміщень, щоби не порушувати стану хімічної рівноваги, який там сформувався. Кисень може згубно діяти на древні артефакти, тому зазначено крейдою зону ми вас просимо не полишати!
Жирна крейдяна риска не доходила на метр до шовкової мембрани.
Ну, нічо. Все добре в міру, не все одразу. Ніщо не перешкоджає мені просто дивитися навколо. Профанові не зрозуміти, як багато може сказати алхімікові сам лише вигляд рукотворного пристрою! В кожній деталі інтер’єру, в ребристих стінах коридору, в профілі намертво заклинених дверей було спресовано роки досвіду, пошуків, вдалих знахідок і оглушливих провалів.
Око легко проводило межу між древнім і сучасним – надто вже разюче відрізнялися між собою форма і дизайн. Тут все видавалася надто правильним і гладким, наче в ювелірній крамниці. Взяти, наприклад, ті ажурні металеві тарелі, закріплені на стелі. Я не міг уявити собі способу виготовлення цих штук, крім того, щоби виточити з суцільного шматка металу і відполірувати вручну. Але навіть в цьому випадку на поверхні було би видно якісь дефекти або матеріалу, або обробки. Але ні, нічого подібного! Їх були тут сотні, можливо, тисячі, і вони ВСІ були абсолютно ОДНАКОВИМИ. Аж тепер-то мені і стала зрозумілішою причина нав’язливої маячні про техномагію – в голові у «бадилля» просто не поміщалися думка про те, що таке можна створити без допомоги чарів. Я, мимоволі, провів рукою вздовж доступної частини стіни і спробував проаналізувати відчуття, які принесла Сила.
- Не поспішайте з Джерелом, молодий чоловіче, - гукнули мене заду. - Тут це небезпечно.
А якщо подумати,
