Баррай завів усіх до залу з опуклою скляною стіною. Донними відкладам основу куполу засипало повністю, тому моря видно не було, зате в кутку скло розтинала драматична тріщина. На підлозі лежало... ну, будемо вважати, що тіло (хоча як їм вдалося визначити, що тут хтось помер у плавальному костюмі – ще та загадка). Теоретично, кості – це лише камені, а камені можуть лежати вічно, але на практиці з них щось таке виходить, і в непідходящих умовах від скелета залишається лише крихке біле сміття. Звід черепа і дуги ребер не збереглися, чітко розрізнити можна було лише жовтуваті намистинки зубів і пагорб на місці хребта. Баррай виконав звичні маніпуляції з регенератором і запалив яскраві блакитні світильники.
М-да. Ясно, що до своєї роботи маги поставилися з душею: вся підлога приміщення була розкреслена знаками і лініями: пентаграми щитів, поглиначі, рефлектори – все те, що допоможе нам залишитися живими, як щось раптом піде не так. Красиво, вражає, одначе власне некромантичні плетіння від уміння малювати не залежали абсолютно.
- Це – останнє тіло, яке збереглося на розчищеній території, - Баррай розглядав рештки без трепету чи співчуття. - Якщо на цей раз не вийде, доведеться зсувати перегородки, а це – роботи на три тижні.
З такими темпами я не те, що на здачу робіт, я на екзамени не встигну. Як же мене це все задовбало...
Крапс активував захисні знаки навколо регенераторiв, інші зосереджено розминалися. Я починав звіріти. Їм що, не ліньки тягатися сюди раз за разом? Всього то справ: взялися, зібралися, підняли. Ну, і упокоїли, звичайно. З Максом це зайняло у мене не більше п’яти хвилин. Відлуння чужих Джерел не додавало благодушості; зрозуміти, де мої власні думки, а де – голос чорної натури, ставало все складніше. На той момент, коли все було готове, відчуття боязливості стосовно неосвоєного ритуалу вмерло в мені остаточно. Тепер – тільки давай!
У повітрі затанцювали зелені мережива некромантичних плетінь, у кожного мага вони були свої, з неповторним малюнком і не завжди зрозумілим значенням. Мені дісталося те, що символізувало мову (не звук, а скорше саму здатність до спілкування).
Майже одразу я зрозумів, що саме у них щоразу не виходить. Один взяв на себе відчуття, другий – пам’ять, третій – здатність усвідомлювати, кожне закляття окремо було досконалим, але мав ще бути і хтось, хто би замкнув магічний круг, узгодив між собою окремі ритми, а без цього всі плетіння ворогували одне з одним, як на моєму мотоциклі двигун з ліхтарем. Почуття гармонії – штука тонка, воно дається або постійною практикою, або при народженні, раз і назавжди. Я чекав, тягнув, але потрібної дії (такої простої і зрозумілої), ніхто не починав. Так от навіщо їм був потрібен Чарак! У нього вже був досвід участі подібних ритуалах. Але старий некромант уже не годен був здійснювати такі подвиги і прислав замість себе мене.
Так вони будуть вправлятися роками, поки мертвяки в куполі не закінчаться.
Я рішуче ускладнив власне плетіння, змушуючи інших виправити у своїх чарах дрібні огріхи і надати їм потрібних форм (таким методом користувався Чарак коли навчав мене). Маги захвилювалися. Крапс спробував вийти з Кругу, але я перервав його спробу втечі – сформував вузол, який перешкодив йому відіслати Джерело. Всі на секунду прийняли потрібні позиції, і майже одразу мертве тіло нам відгукнулися. Тепер я вів Круг, а решта мені підкорялася, і результат був очевидний.
Потоки чорної енергії пронизували простір, резонуючи зі зворотною стороною реальності, роблячи тоншою межу між світами, а поняття живого і неживого – розпливчатими і неясними. І німа досі матерія нечутно співала. Труп, який лежить на місці своєї смерті – це найкращі умови для таких чар.
Мистецтво некромантії зовсім не в тому, щоби створити зомбі (як би у цьому не були переконані обивателі), а в тому, щоби пробудити мертвого, дати йому шанс повернутися. Це одночасно і складніше, і простіше. Простіше – тому, що жива істота і сама знає, як вона має бути влаштована, складніше – тому що людині важко відділити власне реальність від свого уявлення про неї. Пробуджувану особу треба було прийняти такою, якою вона була, не пробуючи спростити чи покращити, про що не раз попереджував мене Чарак. Чорне Джерело агресивне і схильне до непокори, і це надзвичайно важко, протиприродно – одночасно втримувати над ним контроль і просто пасивно споглядати. Різниця між тим, як я оживив Макса і тим, що ми робили зараз, була в складності сприйнятої структури, а також в глибині необхідного відчуження – відбиток сутності заледве тримався в костях (артефакти магії існують довго, але не до безконечності же!).
