Колеги-некроманти продовжували напружено медитувати (а може просто дружно сачкували всім колективом), а я почав збиратися назад. Відпочинок на морі – це, звичайно, добре, але мій диплом – результат напруженої п’ятирічної праці, та і зомбі уже тиждень без нагляду. І що гидко: жодна з моїх частин проти виконання обов’язку не заперечувала.
Всі необхідні підписи і печаті я зібрав за півдня (добре жити на острові!), залишилося вибрати шлях до свободи. Нурсен пропонував зачекати на один з рейсових пароплавів, якими здійснювалося матеріальне забезпечення експедиції. Ідея мені не подобалася. Рейки підходили до узбережжя лише в двох місцях: порті Ільсіль на каштадарському кордоні і у Верноті; туди і туди – п’ять днів морем, і ще не кожне судно зможе прийняти на борт мого мотоцикла (його ж доведеться тягнути лебідкою зі шлюпки). Додати до цього або необхідну пересадку, тому що потяги з Вернота до Редстона не ходять, або три дні на трансконтинентальному експресі через весь південний Аранген. І, взагалі, мені було чисто естетично бридко від необхідності робити гак: найкоротша відстань між двома точками – пряма.
- А-а д-давай зі м-мною? - запропонував Алех.
Виявилося, Стівенсен хоче відіслати начальству терміновий пакет – його треба було доставити на поштовий відділок на вузловій станції, саме для таких цілей в Ґіладі і тримали вантажівку. Місію доручили Алехові, як найбільш працьовитому. Дорога до залізниці була пряма і наїжджена (а не ті манівці, якими ми добиралися з Тюкнутого Тауна), отже, часу не неї повинно було піти набагато менше. Проблема була лише одна – від думки, що зомбі буде знову гасати колючками, мене починало млоїти.
- Пес у кузов поміститься?
- Б-без п-проблем!
Я одразу погодився. Посаджу в машину Макса і Соркара з його лахами, а сам поїду в комфорті без зайвої мороки. Добре!
Зворотній шлях до Ґіладу пролетів непомітно, можливо, тому що цього разу за нами прийшла звичайна шхуна, а нормальний вітрильник не викликав у мене такого роздратування, як калічна моторка. Через неповних вісім годин я зійшов на причал у місті, і довго стояв, кліпаючи очима, і намагаючись второпати, що ж це тут помінялося.
Там, де раніше були лише бруд, порохи і мотлох, з’явилися десятки відтінків кольору і нюансів форми. Обшарпані човни більше не здавалися вириганими недоїдками прогресу, в них марилося щось ірраціонально-романтичне, убогі навіси з плавника і галуззя манили око неповторністю обрисів. Навіть запах, добре знайомий сморід гнилих водоростей і риби, раптом доніс у собі нові відтінки ароматів солі, йоду і екзотичних трав.
Просто казка, блін.
Ні, Ґілад залишився таким, як був, помінявся я сам. В мені говорила пам’ять людини, яка все життя прожила у підводних куполах, мегаполісах зі скла і металу, ще десь вище за небо (зовсім незрозуміло, що при цьому малося на увазі). У Мессіни Фаулер задрипане містечко викликало би зачарування простотою і необтяжливістю провінційного життя, позбавленого шалених ритмів і божевільних інтриг. Подумати лише, воскресити людину, яка жила більше тридцяти тисяч (!) років тому і напоротися на прекраснодушне «бадилля». Мало мені місцевих білих...
Напевно, Соркар десь почув, що хтось відправився на острови, і завчасно прийшов на пристань з зомбі на мотузкý. «Чистильник» терпляче дочекався мого приїзду. Між іншим, уже два тижні пройшло, як там у нього з Джерелом? Треба йому щось такого, переконливого, набрехати, після чого скоренько вшиватися. Мені лише розлютованого каліки під боком не вистачає! Макс енергійно барабанив хвостом по дошках причалу.
До речі, а як виглядає пам’ять фермерського пса?
Я з підозрою витріщився а нього, Макс зробив вуха віялом. Ні, не може бут, щоби в мені поселилася сутність вівчарки! Людина складніша за собаку, повинне ж бути якесь передавальне відношення... Я уявив свої думки у вигляді листка паперу і старанно витер цю ідею нафіг, щоби потім голову собі не ламати.
- До речі, таратайку-то вашу мало не свиснули, - між іншим повідомив Соркар.
- Х-х-хто? - здивувався Алех.
Чиста душа! Він думає, що на його майно не знайдеться бажаючих, особливо в Арангені, де кожен другий сподівається втекти.
- Фіг знає.
- І чому не свиснули? - практично уточнив я.
- Та твій зомбак їх шугнув! У вікно висунувся і давай гавкати. Я сам від того, спросоння, мало дуба не врізав.
Добре, що у Соркара Джерела нема, а то дуба би врізав не лише він. У мене вже виробилася звичка довіряти судженням зомбі, і, якщо Макс вважав за потрібне когось обгавкати, значить той хтось цього заслуговував. До того ж, власних «П’яної Камбали» проставився з цього приводу халявним пивом:
- Вибачаємось, значиться. Не місцеві хуліганили.
Скорше за все – брехав. Щоб у глухому арангенському кутку топталося стільки чужого народу? Нізащо не повірю! З іншого боку, ловити злодіїв-невдах ми теж не стали, а вже на наступний день подалися геть від узбережжя.
