Я був налаштований їхати вперед тупо, прямо і ніде не зупиняючись. Мої супутники такої постановки питання не розуміли (життєвого досвіду не вистачало), Якщо Алех ще якось намагався виконати доручення, то Соркар був настроєний погуляти за державний рахунок. Ну, як людям пояснити, що кращий спосіб уникнути неприємностей – не дати їм шансу себе наздогнати? «Чистильник» в те, що його можуть наврочити, не вірив (я раніше – теж), чорні заморочки до нього потрохи поверталися, він піддав Алеха тиску пропаганди (білий просто не міг такому опиратися) і спільним голосуванням (двоє проти одного) було вирішено повернути. Колектив хотів пива! Варто було послати їх до Шереха і зі спокійним серцем їхати далі, але тут на мене напала незвичайна лагідність (характер Мессіни Фаулер знову дався чути) і я дозволив їм себе переконати. Серйозна помилка! Треба буде на рукаві собі написати: «Чорний маг завжди правий».
Я їхав попереду, хоча дороги не знав (куряву ковтати не хотілося), а Соркар керував слідом (тому що білий в ролі водія викликав у мене підсвідомий припадок). Алех не заперечував - кататися йому теж подобалося, а заблукати було неможливо – дорогу до вузлової станції місцеві позначили смугастими стовпчиками (без пояснювальних табличок). Розгледівши осторонь череп’яні дахи (надійна ознака достатку), чистильник почав рішуче бібікати і ми, піддавшись низькій спокусі, повернули прямо в обійми до Короля.
Це був ще один Тюкон-таун, хіба лише без бруківки. Незвичайно щільна для сільської місцевості забудова означала, що землі навколо поселення належать особливо скупому латифундисту, який ні латки не продає, а орендну плату призначає таку, що навіть утримання корчми може стати невигідним. Хочете мою думку? З такими порядками, роботу «нагляду» доведеться організовувати вахтовим способом – жоден чорний тут довше, ніж категорично необхідно, затримуватися не стане.
Те, що гулянки не буде, я інтуїтивно зрозумів ще на околиці – надто вже багато народу топталося на вулиці, а день-то святковий. Ну і Шерех з ним, не дуже і хотілося! Залишилося знайти місце, де можна розвернути вантажівку і валити далі. Шкода лиш, Соркар прозорих натяків не зрозумів: побачивши вивіску з кухлем, він негайно заглушив двигун і поліз надвір. Я подумки вилаявся.
Ох, відгукнеться нам це пиво...
За облупленою вивіскою нас чекала убога забігайлівка без кімнат (скорше – просто пивниця): під навіс «а-ля корівня» господар виставив грубі дерев’яні столи, а землю між ними присипав різаною соломою. Зараз всередині було нехарактерно пусто, і це непокоїло.
- Бачили? Каштадарці! - авторитетно оголосив Соркар, поки ми сиділи, чекаючи на вечерю (все одно доведеться тут ночувати – п’яного я його за кермо не пущу).
Там, де відвідувачам закладу пропонували залишати коней і вози, примостився незвичайний фургон. Я вперше бачив щось подібне: витканий яскравими візерунками полог, різьблені стійки, китички і тóроки, спиці розмальовані в три кольори – не фіра, а шкатулка на колесах. Ошатні рябі конячки з заплетеними гривами апетитно хрумкали зерном, з-за фіранки виглядали зацікавлені дитячі мордочки, але назовні мешканці фургону не виходили.
- Т-тут? - здивувався Алех?
- А то! Як Зертак до кордону підійшов, так вони і полізли.
- Навіщо? - іноземців я принципово не любив, хоча з жодним ще ні разу не зустрічався.
- Ну, так, у них же чорні – типу прокажених. Живуть окремо, ще й слідкують за ними: то – не можна, це – не можна. Поки «нагляду» не було, бонзи тутешні утікачів звідти тихцем відсилали назад. А зараз специ на кордоні своїх не ловлять.
Я відчув гордість за державу. Так, Інгерніка – найпрогресивніша країна у світі! Мрія всього людства. Головне, щоби гостей було не надто багато...
- Бонзи – поліцейські? - на всякий випадок уточнив я.
Соркар трохи зверхньо посміхнувся.
- Ні, це старі Сім’ї, у яких земель до пупа. У них тут все своє було – хавчик, закони, армія. Вони і НЗАМПІС звідсіля вижили, а тепер лікті кусають, - і пояснив. - Я тут народився, але втік, боявся, що батя в Каштадар продасть.
Питань до Арангена в мене більше не залишилося.
Поки ми їли, все було тихо, а потім селяни почали накопичуватися за парканом. Під навіс боком протиснулися троє мужиків, вбраних з претензією – в скрипучих лакованих чоботях, піджаках і картузах. І це влітку, в саму спеку. Делегація, видáв!
Найбільш поважний з відвідувачів низько поклонився, натурально, в пояс (я навіть про пиво забув на хвилину).
- Здрастуйте, паничі! Звиняйте, вибачайте!
- За що?
Мужик розгублено закліпав. М-да, жартувати тут сенсу нема – сам потім будеш як обпльований.
- Та ви сідайте, шановні, в ногах правди нема. Хто ви, і які у вас до нас справи?
Корчмар мовчки підтягнув до стола ще три стільці.
- Староста я, значицця, тутейший, Агапій.
- Радий знайомству. Тангор.
- Зробіть, значицця, милість, божу допомогу! Вибавте громаду від чужинських ворогів.
