Третій тихо і нудно перераховував все, що він зробить з тим, хто його упустить на підлогу. Якщо полковник хоче зберегти Крісу життя, йому доведеться битися, точно кажу!
І ось якраз коли я дозрів плюнути на все і заперечити, серпантин закінчився – крізь вузький лаз ми просочилися у велику рукотворну печеру. У впадині коло її дальньої стіни виблискувала оливними патьоками калюжа. Райк спробував воду на язик, сплюнув і пити не став. Я поскрипів мізками і витягнув з отруйної ропи три шматки чистої криги. Дрижачими руками лід кришили, набивали в пляшки і топили теплом тіла. Вода вийшла холодною і без смаку.
Яке блаженство! Але я б на мисці Кріса не розслаблявся – їжі у нас, як і раніше, не було.
Напруга спала і чистильників потягнуло на світську бесіду.
- А я ж знаю, де ми, - прохрипів другий, трохи віддихавшись.
- Палові Грабні, - глухо пробурмотів Райк, - таку жалюгідну вбогість ні з чим не сплутаєш.
Та й справді – стіни виглядали так, наче їх бобри погризли, ніякої уяви про геометрію.
- Виходу на поверхню тут нема, - видихнув п’ятий, - лише шахта на верхніх горизонтах, метрів тридцять.
Райк вперто крутнув головою.
- Головне – дати про себе знати.
Яка єрунда! Тридцять метрів – не триста, треба буде – кігтями продряпаюся. Напевно, так само міркували і інші, тому що Кріса знову закинули на плечі і пішли вперед.
І тут все стало, як в нормальних підземеллях – нежиті, нежиті, і ще раз нежиті. Хижа Луна, яка заповнювала вузькі проходи фіранками оксамитової темряви. Ф ó ми, які вросли в камінь так потужно, що не здряпнеш, простіше обійти. Хитро заховані нірки сірих пильників і справжній діамант будь-якого підземелля – жерляк (прояв потойбічного у вигляді заповненого дрібними камінцями вихору повітря, який обдирав жертву до костей). В цілому, часу виясняти стосунки у чистильників не стало. Що і на краще: не знаю, наскільки звикли до голоду інші, але я все частіше ловив себе на думці, що першого ж загиблого можна буде з’їсти.
Подальші події відклалися в моїй пам’яті дещо фрагментарно. Ми йшли, змітаючи на своєму шляху все і вся (п’ять бойових магів – страшна сила). Двічі Кріса заледве не з’їли нежиті, але колеги відбили його, на мій погляд, лише тому, що самі мали плани на його тушку. Наступним яскравим спогадом була суперечка під устям шахти: наверху смеркало і лізти на камені в напівтемряві нікому не хотілося. Найпростішим способом привернути увагу було зіпсувати відвертаючий знак, але тоді доведеться всю ніч відбивати атаки осмілілих нежитів – теж задоволення нижче середнього. На фоні втоми і роздратування розумних ідей, що саме робити, не було.
В самий розпал перепалки з піднебесної висоти пролунало обережне:
- Е-ге-гей! - і, посеред раптової тиші. - Тут є хто-небудь?
Захриплі від суперечки чистильники вибухнули вигуками полегшення і протиречивими вимогами бігти, стояти, нести і кидати. Думки з приводу того, що саме повинен зробити невідомим в першу чергу розділилися, спільним було лише бажання побачити яку-небудь мотузку. Спантеличений голос почав дотошно випитувати, якої довжини, товщини і кольору повинна бути мотузка. Я раптом зрозумів, що там, нагорі – білий, і здригнувся. Він же серйозно почне шукати точно таку мотузку, і ніяку іншу нести не буде!
- Ні, мужик, ні! - я, не дивлячись, роздавав штурхани, змушуючи чистильників замовкнути.
- Просто приведи допомогу, зрозумів? Приведи когось на допомогу, якнайшвидше!
Я думав, мене зараз уб’ють або, як мінімум, сильно покалічать, але втрутився Райк.
- Завмерли!!! - гаркнув полковник, закінчуючи виводити біля стіни знаки захисного периметра. - Майстер правильно сказав. Це ж Малек, не впізнали?
Виглядало на то, що це ім’я тут уже стало загальною назвою. Чистильники моментально охололи, запосміхалися і почали всідатися зручніше.
- Ну, цей вже як піде, так піде!
Як не дивно, обернувся Малек швидко – всього через півгодини зверху почувся інший, набагато менш доброзичливий голос.
- Хто там?
Чистильники весело загомоніли.
- Брісте, скотино, тягни мерщій мотузку! І харчів! Ясно? Харчів побільше! Та, a ще цілителя прихопи!
