Задзвонив телефон. Міжміська. Бонд поговорив з начальником Лейтера — головою тамтешнього відділу ЦРУ. Суть розмови: вони були б раді, якби Бонд якнайшвидше вилетів на Ямайку. Все це було сказано дуже ввічливо. Вони вже переговорили з Лондоном — усе погоджено. То коли їм повідомити Лондону, що Бонд вилітає на Ямайку?
Він знав, що завтра вранці є транскарибський рейс через Нассау. Відповів, що вилетить ним. Чи є якісь новини? Так, відповіли з ЦРУ. Відомий вам джентльмен з Гарлему та його дівчина минулої ночі вилетіли до Гавани, на Кубу. Приватний літак доправив їх туди з маленького містечка Веро Біч, що на східному узбережжі. Усі документи були в порядку, а компанія, котра виконує чартерні рейси, така крихітна, що ФБР навіть на думку не спало увести їх у загальний перелік для перевірки. Про їхнє прибуття повідомила людина ЦРУ на Кубі. Так, справи кепські. Яхта «Секатур» усе ще там. Дата відплиття невідома. Так, їм дуже шкода Лейтера. Чудовий хлопець! Сподіваємося, що він таки викараскається. То Бонд уже завтра буде на Ямайці? О’кей. Шкода, що все складається так погано. Бувайте!
Бонд на хвильку замислився, а тоді підняв слухавку і коротко переговорив із працівником фірми з розведення акваріумних рибок у Маямі та проконсультувався щодо можливості придбати живу акулу для власного (приватного) басейну.
— Наскільки мені відомо, містере Бріс, єдине місце, де таке можна зробити, — десь біля вас, — відповів люб’язний голос. — Це компанія живої наживки та черв’яків «Уроборос». У них там є акули. До того ж великі. Мають справи із закордонними зоопарками й таке інше. Білі, тигрові й навіть акули-молоти. Там радо вам допоможуть. Але прогодувати акул нелегко... Так, будь ласка!.. Заїжджайте при нагоді! Бувайте!
Бонд витягнув пістолет і в очікуванні ночі почистив його.
Північ серед хробаків
Десь близько шостої Бонд спакував валізу й оплатив рахунок. Місіс Стівесант була рада нарешті спекатися незручного гостя. Таких потрясінь «Еверґлейдс» не знав із часів останнього тропічного циклону.
Лейтерове авто стояло припарковане на бульварі, й Бонд скористався ним, щоби поїхати до міста. Там він зайшов у крамничку залізних виробів і придбав усе необхідне. Потів з’їв величезний стейк — найбільший у своєму житті! — зі смаженою картоплею по-французьки. Обідав він у маленькому гриль-барі під назвою
«У Піта» — напівтемному й привітному. До стейка замовив добру чверть пінти віскі «Старий дідусь» та ще випив дві філіжанки дуже міцної кави. Підкріпившись як слід, помітно повеселішав.
Просидів у барі аж до дев’ятої. Тоді вивчив карту міста, зробив машиною велике коло, щоб під’їхати до верфі «Роббера» з півдня, та зупинився за квартал од неї. Відігнав авто на стоянку до моря і вийшов.
Усе довкола було залите місячним сяйвом; будинки та склади навкруги відкидали синьо-фіолетові тіні. Квартал виглядав безлюдним; не чутно було жодного звуку — хіба що лагідні хвилі ритмічно хлюпотіли об хвилелом і дзюрчала вода під спорожнілими причалами.
Невисока стіна завширшки не більше трьох футів, за якою проглядав затінений майданчик із доброю сотнею яхт позаду, відмежовувала Бонда від довгої будівлі складу «Уроборос».
Бонд видряпався нагору й обережно та нечутно почав прокрадатися стіною, що відмежовувала будівлі від моря. Підійшовши ближче, розчув ледь уловний монотонний гул, який у міру наближення все більше нагадував жалібний стогін. Коли Бонд нарешті сплигнув на білий цементний майданчик позаду складу, приглушений стогін став виразніший. Бонд саме такого й очікував. Шум ішов від систем накачування та підігріву води, що, як він знав, необхідно для того, аби уберегти рибок від нічної прохолоди. Він мав надію на те, що дах будівлі скляний — аби пропускати сонячні промені вдень.
І Бонд не був розчарований. Уся південна частина складу — добрих півакра даху просто у нього над головою — була зроблена зі скла, крізь яке пробивалося місячне світло. Високо над ним, на недосяжній висоті, широкі вентиляційні вікна були розчахнуті, впускаючи прохолоду ночі. Внизу, як вони з Лейтером і припускали, Бонд помітив невеличкі двері, але замкнені на замок та засув, ще й обплетені дротами сигналізації.
Але Бонда двері не цікавили. Довірившись інтуїції, він приготувався до вторгнення через скляний дах. Озирнувся у пошуках того, що допомогло б йому піднятися футів на два. Довкола було повно сміття та непотребу, тож невдовзі знайшов те, що шукав. Це була стара автомобільна шина. Він підкотив її до стіни складу, подалі від дверей, і зняв черевики.
Підклав цеглини під краї шини, щоб надати їй стійкості, й став зверху. Монотонний скрегіт насосів слугував Бондові надійним прикриттям, тож він одразу ж узявся до роботи, орудуючи склорізом, який завбачливо прикупив у крамниці залізних виробів разом із великим шматком спеціальної замазки. Зробивши два вертикальні надрізи в одній зі скляних шибок завширшки з ярд, наніс на центр шиби шпаклівку і почав втирати її у скло, поки та не набула опуклості. Тоді зайнявся бічною поверхнею шиби.
