На палубі постала велетенська постать «Біґа». Він зійшов на пірс і почав повільно підійматися витесаними у скелі сходами. Раз по раз зупинявся, і Бонд згадав про його хворе серце, котре з натугою качає кров у цьому великому чорно-сірому тілі.
За «Біґом» ішли двоє чорношкірих матросів, які несли прив’язане до нош легке тіло. Крізь бінокль Бонд зміг розгледіти чорне волосся Солітер. Це його спантеличило і стурбувало, й серце у нього болісно стиснулося від близькості дівчини. Подумки він помолився, щоб ці ноші були тільки пересторогою — просто щоб Солітер не впізнали з протилежного берега.
Потім дванадцятеро матросів стали ланцюгом, передаючи з рук у руки ємності для риб. Кворрел нарахував їх аж сто двадцять.
Так само було переправлене з яхти й інше майно.
— Цього разу вони не так уже й багато переправляють нагору, — прокоментував побачене Стренґвейз, коли розвантаження закінчилося. — На острів піднято лише з півдюжини ящиків: зазвичай їх буває до п’ятдесяти. Тож вони тут ненадовго.
Заледве він закінчив фразу, як першу ємність із рибою, наполовину заповнену піском та водою, обережно переправили на яхту — живим ланцюгом. А потім ще і ще — з інтервалом приблизно п’ять хвилин.
— О Боже! — скрикнув Стренґвейз. — Вони вже майже завантажили судно! А це означає, що завтра зранку відпливуть. Боюся, що вони вирішили «підчистити» це місце, забравшись із острова, і це — їхня остання ходка.
Бонд ще хвильку постояв на березі, відтак вони зі Стренґвейзом пішли доріжкою до будинку, полишивши Кворрела спостерігати в бінокль за подальшими подіями.
Зручно розташувались у вітальні, й поки Стренґвейз змішував собі віскі зі содовою, Бонд вдивлявся у вікно, напружено розмірковуючи.
Була шоста вечора, і жуки-світляки починали світитись у темряві. День швидко згасав, на східному небозводі уже виплив блідо-жовтавий місяць. Легенький вітерець покрив брижами водну гладінь бухти, й білі бурунчики хвильок розбивались об прибережний пісок. Кілька хмаринок, забарвлені останніми променями сонця в рожеве та жовтогаряче, швидко танули над головою, і шелестливі пальми тихо шепотіли, потривожені вітром зі суші.
Вітер-Могильник, — криво посміхнуся Бонд. Тож сьогодні вночі він саме таким і стане. Унікальний шанс для цього — й умови майже ідеальні. Хіба що суміш для відлякування акул так і не надійшла вчасно. Але це — лише уточнення, а не пошук виправдань. Не для цього він подолав дві тисячі миль і мав на совісті п’ять людських життів. Та все ж Бонд мимоволі здригнувся, подумавши про майбутню підводну пригоду, яку вже подумки відтермінував до завтра. Раптом відчув огиду до моря і страх перед усім, що його населяло. Мільйони крихітних антен, котрі налаштуються на нього, коли він їх минатиме; усі ті очі, що розплющаться і невідривно споглядатимуть його; усе те посилання імпульсів, що припиниться лише на якусь соту частку секунди, а потім знову відновиться; безформні вусики, котрі потягнуться за ним, аби схопити — однаково безпорадні як у темряві, так і на світлі.
Йому доведеться пройти повз міріади таємниць. Упродовж трьох сотень ярдів, змерзлий і самісінький, він долатиме ліс незвіданого у напрямку смертельної цитаделі, охоронці якої уже вбили трьох людей. І він, Бонд, після тижневого байдикування на сонці під пильним оком дбайливої няньки, мусить вирушати вже сьогодні, буквально за кілька годин, під щільний покрив чорної води! Це було немислимо, цілком божевільно! Усе Бондове єство повстало проти цього, й нігті впились у спітнілі долоні.
Почувся стукіт у двері, й увійшов Кворрел.
Бонд був радий, що може встати, відірватись од вікна і підійти до крісла, де сидів Стренґвейз, насолоджуючись віскі під затіненою настільною лампою.
— Вони продовжують вантажитися, розклавши багаття, капітане, — доповів Кворрел. — І далі зі швидкістю одна ємність за п’ять хвилин. Гадаю, їм знадобляться для цієї роботи ще принаймні десять годин. Впораються десь о четвертій ранку. Не відпливатимуть до шостої — надто небезпечно оминати рифи до настання світанку.
Із чудового обличчя кольору червоного дерева на Бонда дивилися теплі сірі очі. Кворрел чекав подальших вказівок.
— Я вирушаю рівно о десятій вечора, — нарешті спромігся озватися Бонд. — У районі скель: зліва від берега. Чи не зміг би ти почастувати нас обідом, а потім перенести оснащення на галявину перед будинком? Умови просто ідеальні — я доберуся на місце за півгодини.
Він щось підраховував на пальцях.
— Дай мені запали, що спрацьовують від п’яти до восьми годин. І ще один, який детонує впродовж п’ятнадцяти хвилин: це на випадок, коли щось піде не так. О’кей?
— Кей, кей, кепе! — закивав головою Кворрел. — Полиште все на мене!
І вийшов.
Бонд поглянув на пляшку з віскі, враз наважився і налив собі півсклянки — поверх трьох кубиків льоду. Тоді витягнув коробочку з амфетаміновими таблетками і запхав одну з них собі в рот.
— За удачу! — кивнувши до Стренґвейза, відпив великий ковток віскі. Насолоджувався міцним напоєм, якого не куштував уже тиждень.
