Вони спокійно займалися полюванням — за кілька ярдів один від одного — і Кворрел почувався тут справді як риба у воді. Невдовзі й Бонд навчився не боротися зі стихією, а підкорятись їй; плисти за течією та крутитись у вирі, а не змагатися з ними; застосовувати тактику дзюдо й у воді.
Першого ж дня Бонд повернувся додому весь у порізах та подряпинах від коралів, а на спині в нього ще й стирчала добра дюжина колючок морського їжака. Кворрел, хмикнувши собі під ніс, обробив рани мертиолатом104 та дезінфікуючим розчином Мільтона. Потім він щовечора упродовж півгодини масажував тіло Бонда пальмовою олією, неквапно розповідаючи йому про риб, яких вони бачили того дня, пояснюючи звички м’ясоїдних і тих, котрі харчуються поблизу берега, про маскування риб та про їхню здатність змінювати колір, уповільнюючи плин крові.
Кворрел також ніколи не чув, щоб риби перші нападали на людину — хіба що від безвиході або вчувши запах крові у воді. Він пояснив, що у тропічних водах риби рідко бувають голодні, й більшість їхніх пристосувань слугують їм для захисту, а не для нападу. Одначе визнав, що є таки один виняток — баракуда.
«Злобні» рибини, як називав їх Кворрел, не відали страху, бо не знали інших ворогів, окрім хвороб, і були спроможні плисти на короткі дистанції зі швидкістю п’ятдесят миль на годину — ще й мали найстрахітнішу серед усіх морських риб батарею зубів.
Якось вони підстрелили один такий екземпляр, котрий важив десять фунтів; рибина так і крутилася між ними, то віддаляючись у сіру темряву, то знову наближаючись, нерухома та моторошна, тримаючись ближче до поверхні, а її люті тигрові очі опинилися так близько, що помітно було, як рухаються зябра і зблискують хижі зуби у схожій на вовчу пащу відвислій щелепі.
Урешті Кворрел перехопив з рук Бонда рушницю і поцілив хижачці в обтічне черево. Рибина відразу ж рвонула до них, і її рухливі щелепи широко розчахнулись, як паща гримучої змії. Бонд зробив стрімкий випад із гарпуном тієї миті, коли рибина була вже поруч із Кворрелом. Він промазав, однак гарпун таки пройшов між зубами баракуди. Вони враз затиснули сталеве ратище, і баракуда вирвала гарпун із рук Бонда. Тоді Кворрел кинувся на неї і всадив у тіло ніж, від чого рибина наче збожеволіла із розпоротим черевом метнулась у каламутні води. З її пащі стирчав гарпун, а дротик глибоко увійшов у тіло. Кворрел заледве зумів її втримати, коли рибина спробувала зірватись із дротика, що пробив стінки шлунка, але Кворрел таки протягнув баракуду на рифи і кинув її на вістря.
Коли він нарешті перерізав хижачці горло й обоє витягли гарпун з її пащі, то на сталевій поверхні побачили глибокі свіжі подряпини.
Вони відтягли рибину на берег, Кворрел відрізав їй голову і шматком дерева розтулив щелепи. Нижня щелепа, яка зазвичай виступає за верхню, була тепер майже на рівні з нею та здивовано розчахнута. Звідтіля виглядала батарея гострих, як бритва, зубів, припасованих так тісно, унапуск, наче дранка на даху. Навіть на язиці були ледь помітні ряди гострих, загнутих назад зубів, а спереду випиналися ще й два велетенські ікла — отруйні, як у змії.
Хоча рибина важила більше десяти фунтів, у довжину мала лише чотири фути — суцільний сріблястий панцир м’язів і твердого м’яса.
— Ми більше не полюватимемо на куд105, — сказав Кворрел. — Якби не ви, то я, напевно, не менше місяця провалявся б у госпіталі й уже точно доживав би з покаліченим обличчям. Це було так по-дурному з мого боку… Зазвичай вони відпливають, коли до них наближаються люди — завжди так роблять. Баракуди такі самі полохливі, як і всі риби. Тож хай вас не лякають ці зуби, — додав. — Більше ви їх не побачите.
— Сподіваюся, — зітхнув Бонд. — У мене нема запасного обличчя.
До кінця тижня Бонд добряче засмаг та підкачав м’язи: тіло його стало твердим, наче камінь. Зменшив число сигарет, які випалював, до десяти на день і «зав’язав» із випивкою. Міг проплисти дві милі, не втомлюючись; рука його зовсім зажила, й увесь тягар великого міста злетів із нього.
Кворрел був ним задоволений.
— Тепер ви готові до острова Сюрпризів, капітане, — сказав. — Не хотів би я опинитися на місці тієї риби, яка спробує вас з’їсти.
Коли на восьмий день вони повернулись увечері у свій будиночок, на них уже чекав Стренґвейз.
— У мене для вас хороша новина, Бонде, — почав. — Із вашим другом Феліксом Лейтером усе буде в порядку. Принаймні, тепер він не помре. Йому змушені були ампутувати залишки руки та ноги. Тепер спеціалісти з пластичної хірургії взялися за реконструкцію його обличчя. Вчора мені телефонували з Сент-Пітерсберга. Вочевидь, Лейтер наполіг на тому, щоб повідомити новину вам: це було перше, про що він подумав, щойно зміг узагалі міркувати. Прохав переказати, як йому шкода, що він не з вами, і просив не ризикувати — принаймні не так, як він.
Серце Бонда сповнилося радістю. Він глянув у вікно.
— Перекажіть йому, щоби швидше одужував, — мовив коротко. — І ще скажіть, що мені його дуже не вистачає.
І знову перевів погляд на Стренґвейза.
— То як там щодо спорядження? Усе в порядку?
