Тим часом ми підкотили до названого мною місця. Фари освітили мою машину, і Хмарі нарешті забракло слів – лише присвиснув. А я так і залишився сидіти. Увесь завданий ментами фізичний біль раптом притупився, поступившись місцем болю душевному. За мене таки вирішили взятися серйозно.
На перший погляд машина виглядала цілою та неушкодженою. Але варто було придивитися, і можна було побачити побите скло – вікна гамселили старанно, на совість, ніби не лише відробляючи гонорар, а й з усієї сили заробляючи преміальні. Правого переднього колеса не було. Замість нього стояли цеглини, покладені одна на одну. Коли я все ж таки вийшов з Хмариного авта і підійшов ближче, то побачив – інші три колеса не просто пробиті, а проколоті і порізані. На капоті хтось дуже грамотний видряпав слово «хуй», а шкіряну оббивку в салоні розпороли хрест-навхрест. Магнітолу видерли з м'ясом, довкола керма щось обмотали. Пересилюючи відразу, я відчинив дверцята з боку водія і придивився. На «бублика» невідомий мені хохмач намотав і зав'язав вузлом презерватив.
– Уже ніхто нікуди не їде, – промовив Хмара, підійшовши до мене. – Це називається: мамо, він пожартував, а я надулася.
– Не смертельно, – я не впізнав свого голосу.
– Не смертельно, – погодився Грузин. – У машині взагалі міг бути ти. Райончик тут нехороший. Не знаю, чи було тут щось подібне, але оцей ось живопис – цілком у дусі тутешньої шпани.
– Думаєш, шпана?
– А ти як думаєш? Так постаратися біля машини, Вараво, могла тільки шпана. Але при цьому вона повинна знати, що хазяїн не з'явиться біля свого авта якийсь час. Тобто припускаю: цю картинку місцевим вуличним митцям хтось замовив. І цей замовник точно знав дві речі: що тебе справді довго не буде біля машини, і що ти врешті-решт мусиш це побачити. Отже, Вараво, який висновок?
– Не знаю, – хоча я знав, тільки в даному випадку мої знання нічого не вирішували.
– Висновок, братан, дуже простий. Тебе справді попередили, аби ти не ліз не в свої справи. Ти кажеш, що пробував дізнатися щось більше про історію з Бобровим і не знав, із якого боку підійти, так?
– Так точно.
– Раз реакція на твою цікавість стала такою бурхливою, значить, усе, що ми з тобою колись припускали стосовно смерті продюсера, – правда або близько до правди.
– І ці двоє ментів взяли мене в м'ясорубку за наказом наркомафії.
Хмара якось дивно подивився на мене.
– Не був ти ще в справжній м'ясорубці, братику Вараво. Це перше. Слово «наркомафія» пафосно звучить, через те ви, журналюги, дуже його любите. Насправді у «наркомафії» є конкретні імена, прізвища та легальні офіційні посади. Тому не кидайся словами. Це друге. Аби встановити, чия ініціатива була пресувати тебе, мені треба працювати з кожним із парочки, яка займалася тобою, приблизно за такою самою схемою. І то не факт, що хтось із них зізнається. Це третє. Машину тобі хоч так, хоч так – викидати треба. Не факт, що з нутрощами все в порядку. Ці маромої коли щось роблять, так по-великому. Це четверте. Хочеш – пиши заяву, тільки збитників усе одно не знайдуть. Так само, як не допоможе тобі твоя заява на цю шалену парочку моїх молодших колег.
– Дякую, заспокоїв.
– Будь ласка. І заспокоїв я не тебе, а себе. Якщо тобі сьогодні клепку не відбили, ти складеш докупи всі названі мною щойно п'ять пунктів і зробиш правильні висновки: треба сидіти і не рипатися. У такому разі я буду спокійний. Рипатися, між іншим, є кому. Через те в мене практично не залишилося на тебе часу.
– Не зрозумів…
– Пояснюю: в світлі останніх подій відпускати тебе сьогодні самого додому я не ризикну. Але так само не можу завезти тебе додому, аби перевірити, що в темному під'їзді на тебе ніхто не чекає з уламком іржавої труби. Тому нічого не поробиш: доведеться тобі їхати зараз зі мною. Тим більше, що справи, якими я зараз займаюся, мають до твоєї сьогоднішньої, гм, пригоди пряме відношення.
– Тобто?
– Побачиш, – таємниче промовив Хмара. – То як, нічого не болить? Готовий до невеличкої пригоди?
Якщо сьогоднішній вечір вирішив приготувати мені ці пригоди, від долі не втечеш: доведеться відгукуватися на їхній поклик.
Київ я знаю непогано. Але місце, де ми зупинилися, виявилося мені зовсім не знайомим.
Хоча приблизно я собі уявляв, де ми знаходимося – Південна Борщагівка. Правда, я, водій із більш як двадцятирічним стажем, не можу собі уявити, як із Харківського, де ми попрощалися назавжди з моєю автівкою, можна дістатися на інший кінець такого міста, як Київ, за двадцять хвилин.
Хмара тиснув на газ, порушуючи навіть ті правила дорожнього руху, що діють уночі, коли машин на вулицях майже немає. Він забув про існування світлофорів, зрізав шлях тільки одному йому відомими вулицями і не звертав уваги на мої благенькі спроби дізнатися, куди ж це ми так летимо. Нарешті, пролетівши повз безкінечну, як мені здалося, бетонну стіну, що огороджувала якусь промзону, Грузин натиснув на гальма, витягнув з бардачка рацію на невеличкому гнучкому дроті, ввімкнув її. У салон увірвалося противне шипіння, крізь нього пробилося:
– Вашу мать! Вибачте, товаришу майор, але – вашу мать!
