Свою погрозу Грузин закріпив пострілом у повітря. Не знаю випадків, коли після такого втікач зупинявся. Навпаки – наддавав, і наш сьогоднішній втікач не виняток. Крики «Стояти!» чулися тепер і з боку скверу. За мить там теж стрельнули – раз, потім другий. Хмара кинувся бігти, тоді різко крутнувся на місці, повернувся за кермо і, не закриваючи дверці, підкотив до місця пригоди.
Тепер я міг нарешті розгледіти інших. Один із них сидів навпочіпки і важко дихав. Інший, невисокий на зріст і по-дитячому клаповухий, підбіг до нас.
– Він його по яйцях, товаришу майор!
– По я-а-йцях! – передражнив Хмара. – Наяєчники всім звелю купити, бійці, бля, невидимого фронту!
– Діватися йому нема куди! – запевнив клаповухий. – Ми з Мишком місцевість уже розвідали!
– На перехват, розвідники! Сазонов, живий?
– Хтось зараз буде мертвий, – прохрипів уражений Сазонов, повільно розпрямився і посунув до машини. Значить, вирішив я, оцей клаповухий і є Карташ. І аж тепер до мене дійшло: крім нас чотирьох тут більше нікого нема.
Цікаві операції планує відділ майора Хмари!
– Ось він! – крикнув Карташ.
З якогось темного двору вилетів автомобіль із погашеними фарами.
Хмара вже сидів за кермом, і мені довелося стрибати до нього в машину буквально на ходу. Глипнувши на мене, Грузин не сказав ані слова, лише зціпив зуби і притиснув педаль газу до самої підлоги. Я озирнувся – опери на своїй тачці вже спішили за нами.
Південну Борщагівку я все ж таки знаю погано. Куди і як тут збирався тікати наш «клієнт», поняття не мав. Та якщо він, поставивши свій транспорт, як водиться, на віддаленні від місця зустрічі, все ж таки, тікаючи, вискочив просто на засідку, значить, саме в цьому місці можливостей для повноцінного маневру було не так уже й багато. Тепер виграє той, хто виявиться спритнішим у цій нічній грі в квача.
«Клієнт» дуже хотів утекти.
Тільки він не врахував одного: майор міліції Вова Хмара на прізвисько Грузин дуже хотів його спіймати. Через те шанси в гравців уже були не рівними.
Утікач мчав по прямій. Хмара, вивернувши руля вправо, спрямував свою машину перпендикулярно йому і, за всіма законами геометрії, обрав таким чином найкоротшу траєкторію. У втікача була можливість вирватися вперед, та Хмара почав погоню дуже вчасно: з усієї дурі впиляв у ліве заднє крило машини втікача. Від удару мене кинуло вперед, лиш дивом я втримався від того, аби протаранити головою лобове скло. Авто переслідувача від удару розвернуло на сто вісімдесят градусів, навіть крутнуло трошки. Фари Хмариного «опеля» розлетілися і згасли. Сам Грузин викотився з машини, коли її ще тягнуло по гальмівній смузі.
До нас на всіх парах наспівали опери.
«Клієнт» виявився на диво живучим – вистрибнув і, ледь накульгуючи, погнав кудись убік.
– Стояти, падло! – закричав Хмара.
Я, оговтавшись і вистрибнувши з «опеля», теж кинувся втікачу навперейми. Але мене випередили Карташ і Сазонов – фари висвітили спину втікача, та він, несподівано сахнувшись убік, зник у темряві. Скреготнули гальма.
Я підбіг до Карташа і Сазонова, які вискочили з машини. За кілька секунд біля нас опинився Хмара. Тепер пістолети стискали в руках усі троє.
– Там будівельний майданчик, не проїдемо! – пояснив Карташ, і мене знову насторожило, що ніхто не поспішає викликати підмогу.
– Огороджений? – коротко запитав Хмара.
– Аякже!
– Тоді – вперед, мужики! Спробуйте зловити його з того боку. Тільки, думаю, він захоче десь відсидітися. Подумає, що в темряві ми задовбаємося його шукати. Козел, бл-лін! Так, ви – туди, ми – навпростець! Ходу, хлопці, ходу, бо з хріном залишимось!
Отже, майор Хмара в ситуації, що склалася, сприймає мене за повноцінний штик. Приємно, чорт забирай, коли на тебе покладаються в бою…
Ми бігли назустріч шаленому собачому гавкоту.
Місце, де сподівався сховатися втікач, виявилося зовсім поруч, в кількох десятках метрів, за потворним панельним будинком. Над абияк зведеною огорожею мляво світив ліхтар, освітлюючи невеличкий темний прохід, що вів усередину. Просто з цього проходу на нас вискочив чоловік у плямистій куртці, натягнутій поверх светра з відкритим горлом, і таких самих камуфляжних штанях. Навіть у напівтемряві я помітив на його ногах величезні стоптані капці. Вони не пасували ані зовнішньому вигляду дядька, ані порі року.
– Стій! Хто такі! Куди вас усіх несе! – кричав він на ходу, перекрикуючи гавкіт.
Ще кілька кроків – і він міг налетіти на Хмару. Той зупинився, переклав пістолет у ліву руку, правою витягнув з кишені службове посвідчення, виставив його прямо перед собою. Ніби наштовхнувшись на бетонну стіну, чоловік зупинився, примружив очі, мало не вперся в руку з посвідченням лобом, а тоді для чогось виструнчився і хвацько взяв під козирок. Хоча ані шапки, ані кашкета на його коротко стриженій голові не було.
– Прапорщик Данькевич! – відрапортував він.
– Сторож? – запитав Хмара, ховаючи посвідчення.
– Так точно! Працівник служби охорони!
– Ти, прапорщик, забери руку від порожньої голови. – Рука Данькевича слухняно опустилася. – Ми тут ловимо одного…
