– Потім поговоримо, – спокійно відповів Грузин. – Що у вас?
– A y вас що? Зникли кудись на цілу годину!
– Оперативна необхідність, – Хмара обмежився цим поясненням. – Розпустився відділ, треба профілактику вам зробити. І якщо зараз усе накриється відповідним органом, ви в мене під гарячу руку по всіх органах отримаєте.
З його тону я зрозумів: Хмара не злиться, не ображається і навряд чи комусь «дасть по органах». Просто він бурчить, аби відволіктися від тривожних думок та краще настроїтися на поки що незрозумілу мені операцію.
– Коротше, Скліфосовський: що там у вас?
– Поки нічого. Усі на місцях. Клієнт з якогось дива пересунув зустріч на сорок хвилин, так що без вас хоч як би не починали.
– Я взагалі дав команду не починати без мене.
– Значить, час працює на вас, товаришу майор.
– Любиш ти, Карташе, язика почухати… Усе, відбій. Я на висхідній, чекайте команди. Скільки ще до часу ікс?
– Якщо знову нічого не зміниться – хвилин п'ятнадцять…
– Так «хвилин п'ятнадцять» чи п'ятнадцять хвилин?
– П'ятнадцять хвилин.
– Ось так. Дограєшся в мене, Карташе. Готовність номер один, відбій.
Вимкнувши рацію, Хмара втомлено відкинувся на спинку сидіння, повернув до мене голову.
– Ба', як воно буває…
– Ні хера не розумію, – визнав я.
– Усе дуже просто. Он у тому скверику, – Хмара показав рукою перед собою, де, крім темряви, нічого не було, – через п'ятнадцять хвилин повинна відбутися зустріч того, хто хоче наркоту продати, і того, хто хоче купити серйозну партію. Потрібен кокс, бажано у великих обсягах, бажано – не розбодяжений. Сюди принесуть зразок товару. Якщо сподобається – замовник візьме трошки на пробу. Добре піде – налагодять безперебійне постачання. Місце і час зустрічі призначив сам продавець. Далі пояснювати чи сам уже допер?
Усе ясно.
– Покупець – ваш? – відповідь я знав наперед.
– Наш, – кивнув Хмара. – Це називається контрольна закупка. Правда, тут є один нюанс. Навіть не один, а кілька, тільки я тобі пізніше розкажу, якщо в нас усе вийде. Тебе, між іншим, уся ця історія напряму стосується.
– Яким боком?
Замість відповіді Хмара раптом подався вперед, напружився, схопив рацію.
– Карташе, чуєш мене? Почалося. Максимум уваги. Обережно.
– Бачу, товаришу майор, – прошурхотіла рація. – Ми готові… Понеслося…
Тільки тепер я нарешті помітив метрів за двадцять перед машиною Хмари якийсь рух. Мої очі вже призвичаїлися до темряви, але скажу чесно – якби Грузин не чекав чогось із того боку, я б ніколи не здогадався, що, по-перше, там є скверик, а по-друге, в тому скверику просто зараз торгують наркотиками.
Скажу більше – не вважаю себе надто старим, у тридцять п'ять чоловіки лише впевнено вступають у пору зрілості. Але саме тому я, зрілий мужчина, навіть заради можливості зробити сенсаційний репортаж не прийду після опівночі в сквер на Південній Борщагівці. У цьому пролетарському районі і вдень вештатися не особливо хочеться. Іноді мені здається, що якби Київ був Нью-Йорком, то Борщагівка могла б претендувати на право називатися нашим Гарлемом, а Південна Борщагівка – щонайменше Південним Бронксом.
У темряві блиснуло жовтувате світло. Згасло, потім знову блиснуло. Хтось подавав сигнал ліхтариком.
Ліва рука Хмари лягла на ручку дверцят. За його прикладом я теж стиснув ручку зі свого боку правицею. Тепер побите тіло вже не боліло. Перестало враз, щойно болючі відчуття змінилися іншими. Ще нічого не почалося, а я вже відчув дію сильного викиду адреналіну.
Назустріч невідомому з ліхтариком неквапом рухався інший промінчик світла. Коли вони наблизилися один до одного, другий промінчик згас, зате перший піднявся ледь угору під геометрично правильним кутом. Тепер промінчик висвітив людський силует. Мимоволі я почав рахувати про себе: «Один… два… три… чотири… п'ять… шість… сім… вісім…»
– Давай! – гаркнув Хмара, від його викрику в мене на мить заклало ліве вухо.
Світла пляма незграбно сіпнулася вгору і впала на землю – це підбили руку і вибили з неї ліхтар.
Ледь помітна тінь стрімко кинулася вперед.
Почувся голосний відчайдушний крик.
А потім із протилежного боку, мов очі нічної потвори, блимнули, розтинаючи темряву, автомобільні фари.
У їхньому світлі враз опинилися двоє чоловіків, які зійшлися в боротьбі. Ревнув мотор, фари почали швидко наближатися, щось грюкнуло – видно, машина зачепила якусь лавку. Скреготнули гальма, хряснули дверцята – з авто вистрибнув ще один чоловік на допомогу першому.
Та дичина, що потрапила в розставлену пастку, виявилася спритнішою. Знову скрик, перший мисливець зігнувся в три погибелі, а той, кого він намагався злапати, сильно штовхнув його просто на другого мисливця і рвонув геть, розчинившись у темряві.
– Твою в Бога душу! – Хмара, сіпнувши свої дверцята, вискочив з машини. Я не помітив, коли в його руці опинився пістолет. – Стояти! Стій! Стріляю!
