Але вдавати з себе грипозного не означає валятися вдома, попиваючи пиво чи щось міцніше. Полежавши з півгодини, я склав у голові план дій і набрав номер Роми Барабаша. Режисер довго не відповідав, але телефон не вимкнений і не переведений у режим голосової пошти. Значить, абонент не має нічого проти того, аби бути доступним. Після восьмого гудка почулося:
– Я слухаю.
– Здоров, Романе, це Варава.
– Ну?
– Що – «ну»? – не зрозумів я.
– «Ну» – це значить «ну», – судячи з голосу, Барабаш або переживав чергову творчу кризу, або навпаки – був дуже зайнятий і не мав часу на пусті балачки.
– Як твої справи?
– Тобі правда цікаво чи ти не знаєш, як почати розмову?
– А чого ти такий серйозний?
– Ти дуже веселий! – огризнувся Барабаш. – Літак у мене скоро, в Крим летимо, на зйомки.
– Скоро – це коли?
– Не знаю.
– У тебе літак – і ти не знаєш?
– Бач, натягнуло на небі? Погода не льотна, кажуть. Літак спонсорський, тільки спонсор може літак орендувати, а не погоду. Сиджу фактично на чемоданах, чекаю сигналу. Летимо, не летимо…
– Значить, можете сьогодні і не полетіти?
– Усе може бути. Ігоре, ти класний чувак, але в мене зараз сам розумієш…
– Коротше, треба зустрітися і поговорити. Поки ти в Крим не полетів. Розмова дуже серйозна, по телефону не можна, відразу кажу.
– Добре, повернуся за тиждень…
– Не канає! – перервав я його. – Не доживу, боюся.
– Що ти мелеш?
– Нічого не мелю. Я, Барабаше, тепер не в тому стані, аби кидатися дарма словами. Приділи мені двадцять хвилин своєї дорогоцінної уваги. Без тебе все одно не полетять, якщо полетять, звісно. Клади свої чемодани в машину і під'їжджай, куди скажу. Це справді серйозно, Романе, навіть дуже серйозно, – я не давав режисерові передишки, пер напролом. – Ти ж знаєш, де і ким я працюю?
– Ну…
– Знову це твоє «ну». До моїх проблем ти ніяким боком не причетний. Вони, як кажуть юристи, напряму пов'язані з моєю професійною діяльністю. Пресують мене, Романе, як журналіста, це в двох словах. Але ти допомогти можеш, бо у вашому шоу-бізнесовому цеху в мене знайомих практично нема.
– А по телефону…
– Ні! – грубувато перебив я. – Якщо ти зараз не погодишся зустрітися, я перехоплю тебе в Борисполі, просто в аеропорту! І тоді проблеми почнуться в тебе! Телефон мій навряд чи хто прослуховує, а ось пасти мене цілком можуть, навіть уже пасуть, будь спокійний! Раз так, то я не матиму іншого виходу, крім як вивести на тебе одних дуже поганих редисок! Кожен, із ким я останнім часом спілкуюся, так чи інакше потрапляє під прес! Але якщо я з твоєю допомогою зможу отримати додаткові важелі для вирішення
На тому боці Барабаш зітхнув.
– Де ти сьогодні взявся, Ігоре?
– Так що ти скажеш?
– О'кей. За тобою правда стежать?
– Правда, – в цьому я після останніх подій був більш ніж упевнений. – Тому я буду дуже обережним.
– Де і коли? Але май на увазі…
– Усе я маю на увазі! Полетиш ти на своему літаку! До речі, навіть краще, що тебе після нашої зустрічі в Києві якийсь час не буде. Називай мені зараз будь-який свій улюблений заклад в районі центру.
На мить Роман задумався.
– Не знаю… «Мамай» є такий, в районі Подолу…
– Можеш там бути хвилин за сорок?
– Давай за годину. Поправка на пробки.
– Хай так. Усе, до зустрічі.
Замислено подивившись якийсь час на телефонну трубку, я заховав її в кишеню. Що мені ще потрібно для того, аби почуватися мобільним на нелегальному становищі? У тому, що треба лягати на дно, в мене не було жодних сумнівів. Навіть якщо я страхополох і накручую себе, після вчорашнього жодні заходи безпеки не будуть зайвими, лише додатковими.
Замкам на дверях своєї квартири я не довіряв. Навіть при тому, що їх аж два і двері броньовані, це зупинить лише випадкового злодюжку. Хто поставить перед собою мету проникнути в мою хату – проникне. Тому, зникаючи з дому на невизначений поки що час, треба взяти з собою найнеобхідніше – гроші і документи. Машину мені вже потрощили. Як потрощать телевізор, комп'ютер та DVD-програвач – горе, проте в порівнянні з учорашньою грою в слоника, погодьтеся, невелике. Витяг із примітивного сховку під ліжком коробку від DVD. Там – паспорт, банківська картка, на якій нудиться двісті баксів на чорний день, тоненька пачечка зелених банкнот – хоч цілий день перераховуй, все одно вісімсот двадцять доларів, військовий квиток, а ще – будете сміятися! – старий комсомольський. На пам'ять тримаю.
Ці два документи лишаю. Паспорт і гроші кладу до внутрішньої кишені куртки, до прав на водіння неіснуючим уже автомобілем. У сумку пакую подарований пістолет, чистий светр, в окремий пакетик загортаю двоє трусів, три пари випраних шкарпеток – усі, які в мене є! – зарядку для телефону, CD-плеєр, зарядку для нього, зубну щітку, початий тюбик пасти, блокнот із всіма потрібними й непотрібними контактними телефонами, на третину прочитаний американський детектив про серійного вбивцю… Здається, все.
До переходу на нелегальне становище будь готовий! Завжди готовий, блін…
