Почати з того, що Грузин подзвонив близько десятої ранку і повідомив ось що. Труп відомої журналістки та художниці Раїси Лисиці виявили в її майстерні вчора пізно вночі. Сусіда, який вигулював на ніч собаку, побачив прочинені двері, а пес біля них почав поводити себе дивно. Оперативна група, яка приїхала на виклик, дійшла висновку – це було вбивство з метою пограбування. У майстерні все було перевернуто догори дригом, тут явно щось шукали і, швидше за все, знайшли. Убивати жінку ніхто не збирався. Просто вона, попри розрахунок грабіжників, виявилася вдома. Є інші версії, та Хмара зі свого багатого досвіду схилявся до думки, що вони відпадуть. Міліція шукатиме грабіжників-наркоманів, може, знайде з часом когось, хто візьме на себе і цей злочин. Так чи інакше, слідство переконане – вбивство не навмисне. Жахливе, брутальне, нагле – і все ж таки не навмисне.
Це трагічний збіг обставин, від якого ніхто не застрахований.
Тепер підемо далі. Майор Хмара попросив приватним шляхом «пробити» номери машини, яка дісталася мені як бойовий трофей. Цей слід теж нікуди не вів: виявляється, її викрали вчора зранку, і єдина радість в усьому цьому – авто можна повернути власнику, менеджеру середньої ланки, працівнику величезної торговельної фірми. Грамотно спрацювали мої викрадачі, нічого не скажеш.
Далі – головне: у зведенні по області за вчорашню ніч жодної згадки про стрілянину. З вогнестрілом у лікарню ніхто не звертався. Так що формально мене, журналіста Ігоря Вараву, ніхто не намагався викрасти і я ні від кого не відбивався в темному заміському лісі. Мене, до речі, ніхто не підозрює і в убивстві Раї Лисиці – слабке, та все ж таки – заспокоєння.
Видавши мені весь цей пакет інформації, Хмара зайвий раз попередив: сидіти в хованці, носа на вулицю не потикати, нікому з приводу Наталі Зими не дзвонити, досить уже. Але Грузин не врахував одного: що з приводу Наталі Зими можуть подзвонити мені.
По обіді мені на мобільник подзвонив Вітька Насінчук із Чернівців.
– Бач, братику, як я тебе вичислив! – похвалився замість «здрасьтє».
– Хіба я тобі свій номер не давав? – Слово «вичислив» мене зачепило – я ж переховуюся, на нелегальному становищі, а мене легко вираховує заступник редактора чернівецької міської газети.
– Нічого ти мені не давав! Я зв'язався з твоєю редакцією. Мені сказали – ти хворий, грип чи що там таке… Я назвався, хто я є, попросив твої координати. Кобіта дала домашній, по якому ти не відповідав. Тоді я подзвонив знову, перепросив, сказав, що ти, мабуть, вимкнув телефон, бо є хворий. Але мобільний навряд чи вимикаєш. Кобіта зітхнула і дала мені цей номер. Отак!
– Значить, так твоєму другові приспічило?
– Якому другові? – не зрозумів Насінчук.
– Тому, який у Києві справедливості хоче шукати. Ну, ти ж сам говорив – статтю про себе хоче замовити, те, се…
– А, то само собою! Розберемося! Ти мене тоді, позавчора, зачепив Наталкою Зимою, особливо тим, що вона – носата. Я тут випадково вчора ступав у той самий «Водограй», сиділи з одними там хлопцями… Коротше, запитав. Знаєш, що мені сказали? Зараз упадеш, братику!
Не те щоб я від почутого справді впав.
Але те, що видав Вітька Насінчук, могло не просто суттєво поміняти всі мої припущення. Нова інформація ставила історію про Анжелу Сонцеву та Миколу Боброва з ніг на голову і навіть…
Навіть робила її неможливою.
– Я можу зустрітися з цією людиною? Ну, яка тобі все це розказала?
– Хоч завтра!
– Ловлю на слові! Завтра я буду в твоїх Чернівцях, залізно! Заодно всі твої питання спробуємо вирішити. Подзвоню, як візьму квиток, номер вагона скажу. Давай, до завтра, братику!
До вокзалу два кроки. Навряд чи Хмара буде проти того, аби я гайнув з Києва до західних кордонів України. Навпаки, зрадіє. Поки що пояснювати йому нічого не буду – я ще сам не готовий повірити в почуте і переварити його. Нехай Грузин далі риє під Каракая, це не буде зайвим.
Квитки на Чернівці в середині березня не були проблемою.
До поїзда лишалося трошки більше п'яти годин. Для того, аби видзвонити потрібну мені тепер людину, знадобилася майже година. Назвавшись, я пояснив, як знав, суть справи. Співбесідник зацікавився і погодився знайти для мене хвилин двадцять, аби надати консультацію. Говорили ми в результаті майже п'ятдесят хвилин, після чого я зовсім відмовився щось розуміти в цьому житті.
Надто неймовірні напрошувалися висновки. Хоча, зрештою, нічого неймовірного в одній частині цих сміливих висновків не було.
Мені вистачило часу, аби повернутися до свого сховку, заплатити господині ще за три дні, потім сісти за стіл і записати по пунктах усі свої нові припущення. Блокнот для чогось закинув під диван. Туди ж запхав пістолет без патронів. Лише тоді передзвонив Хмарі, сказав, що вважаю за потрібне зникнути з міста, пообіцяв регулярно давати про себе знати і вже після цього рушив на вокзал.
По дорозі прихопивши пляшку горілки. А за добавкою пішовши потім у вагон-буфет.
На пероні Вітька Насінчук одразу поліз обніматися.
