Він був у новенькому синьому пальті, розстебнутому, аби видно було костюм-трійку, який він гордо називав «анцугом із камізелькою». Довівши всім свої близькі стосунки зі столичним гостем, він з підкресленою західницькою чемністю представив свого супутника, одягненого так само, тільки ще з крислатим капелюхом на голові. Капелюх робив цього смаглявого вусаня схожим на крамаря зі старих фільмів про життя Австро-Угорської імперії початку минулого століття.
– То є, Ігорку, пан Кульчицький. Зиновій Назарович, коли вже на те пішло…
– Лиши тих Назаровичів собі в сраці, Вітьку, – відмахнувся крислатий, діловито простягнув мені руку. – Зенек, і то всьо.
– Це про нього я тобі казав, – затараторив Насінчук. – Файний чоловік, бізнес робить, нікого не чіпає, але має такі проблеми нині, що но! Вірніше, не він проблеми має, а вони мають хлопа на рівному місці.
– Де ж на рівному, коли в сраку мають! – буркнув Зенек. – У мене в машині всі ті папери, такі документи, що їх тут усі бояться навіть до рук брати. Давайте, хлопці, до машини, про все поговоримо…
Я з докором глянув на Вітьку. Той зробив рукою заспокійливий жест, і ми пройшли повз вокзал до старенького, але потужного джипа-«кубика».
– У нас тут у жовтні шістсот років місту, – тараторив на ходу Насінчук. – Усі вже бігають з намиленими дупами, а крадуть під це діло стільки – йой! Написали тут одні діячі президенту, аби виділив з бюджету якісь спеціальні кошти. А прем'єру написали, що президент листа отримав, але кошти виділяти не хоче, бо кругом корупція. Хто кому в борщ плюнув, тепер не важливо. Чим це закінчиться – теж невідомо. Тут знаєш, за яким принципом усе робиться? Війна – херня, головне – маневри!
Поки він говорив це, Зенек маневрував на своєму джипі по вузеньких брукованих вуличках. Я був у Чернівцях один раз, і то – давненько, років десять тому, як не більше, до того ж у нетверезому стані. Мій нинішній стан мало чим різнився від того, та все ж таки зараз я міг хоч щось бачити, видивляючись із вікна на занедбані, і тим красиві старовинні австрійські кам'яниці, повз які мене провозили.
– Ага, подобається? Це не ваш безликий Київ, це – старі Чернівці. Або малий Відень, коли так тобі більше подобається.
– Так Чернівці – чи Відень? – не витримав я.
– Європа! – викрутився Насінчук. – Якби не ваші москалі, такі ось, як ти, ми б уже давно були частиною великої Європи, а ви б із Києва сюди мов за кордон їздили!
– Ну, понеслося! – зітхнув я.
– Тут у нас один фацет, – втрутився в розмову Зенек, – запропонував зробити двадцять дев'яте березня днем скорботи в Чернівцях.
– Чого саме в цей день? – не зрозумів я.
– Історію знати треба, москалю! – гордо промовив Насінчук. – Це – день повторної окупації Буковини швецькими військами. У цей день сорок четвертого року – тисяча дев'ятсот, ясна річ, – червоні вибили звідси німців та румунів. Ось від якого дня ми почали віддалятися від Європи!
– Ну ось, – вів далі Зенек, крутячи кермо, – зіграв цей фацет на національних почуттях наших людей і заснував фонд. Туди народ мусив перераховувати, хто скільки може, на день похорону нашої Європи.
– Це він так двадцять дев'яте березня назвав, – знову вставив Насінчук.
– Ага, – вів далі Зенек. – Усе правильно було, усе законно. Наші популярні газети оголошення друкували, інтерв'ю з ним. Хотів фацет, ні більше ні менше, перетворити день похорону Європи на день її ж відродження. Європи, в сенсі… Цілий рік народ кошти перераховував, підприємці особливо старалися. А потім цей фонд бабах – і луснув. Аби тільки того горя, що аферист із грішми змився! Нікуди він не змивався – на ці гроші почав будувати пансіонат «Нова Європа». Тут до самих гір двадцять кілометрів, від Чернівців недалеко. Ось тобі і відродження Європи. Доведи, що не так. Коли я спробував довести, знаєш, що випливло? У мерії цього фацета родичі прикривають, у міліції все куплено-схоплено, у Києві дах не протікає… А на мене після того податкова, КРУ, пожежники, хто хочеш – усі єдиним фронтом пішли. Ще трохи – і лишуся без бізнесу. Це до наших справ, Ігорку: мо', якось реально на рівні Києва цю історію розкрутити? Дах київський у цієї падлюки не в «регіонах», а в «Нашій Україні». Може, якось публікацію організувати, Юлі чи її хлопцям аби на очі потім підшаманити, вони ж там із корупцією…
– Ти певен, що це допоможе? – зітхнув я.
– Тут, знаєш, головне – почати, – запально заговорив Зенек. – Мо', в Києві це все справді до сраки, там таких газет із такими статтями мільйони. Але в нас тут коли побачать, що інформація просочилася і її не спинили, зовсім інші теми почнуться. Ясно, гроші мені не повернуть, але хоча б воювати зі мною перестануть. Побачать, що теж певні виходи на Київ є… У нас такі речі діють, аби ти не сумнівався…
– Нічого не обіцяю, – зараз я говорив чисту правду.
– І не треба! – вигукнув Зенек. – Ти зроби, обіцяти кожен може. Сьогодні, завтра, через місяць – тільки зроби! А матеріал я тобі дам, живий, такий забойний – йой! Ляля, кажу тобі, чисто ляля!
