Мені принесли чай, та я його не пив. Слухав колишню директорку ресторану «Водограй» – і готовий був повірити своїм вухам. Я вирішив не пояснювати, чому Наталя Зима не пішла знімати клієнтів на «стометрівку». Вирішив залишити при собі думки з приводу того, чому ця історія почала випливати тільки тепер, а також своє нерозуміння того, як довго можна було приховувати такі очевидні речі.
Уся розмова зайняла півгодини.
Я пообіцяв, що Катерина ніде не вигулькне в моїх можливих статтях, а тоді повернувся до джипа, де на мене терпляче чекав борець із корупцією Зенек Кульчицький.
– Як можна зараз до Кіцмані доїхати? Маршрутки там чи ще щось…
– Сідай, – махнув рукою Зенек. – Треба – завезу хоч у Кіцмань, хоч у Чорторию, хоч у Вижницю.[22]
– А часу я не забираю?
– У мене? – щиро здивувався Зенек. – Скільки там до тієї Кіцмані – двадцять два кілометри. І область наша, абись ти знав, взагалі найменша в Україні. Тобі в Кіцмані куди?
– Не знаю, – відповів я. – Мабуть, у школу.
Чекаючи, поки потрібний мені педагог звільниться, я читав гімн Кіцманської школи, слова якого були урочисто вивішені на видному місці, поряд з українською символікою та портретом Тараса Шевченка.
– Цікаво? – почувся за спиною приємний жіночий голос.
Я повернувся, мов переляканий школяр, котрого застали за малюванням на стіні голої жінки. Видно, на території будь-якої школи я завжди буду лишатися школярем. А будь-якого вчителя – побоюватися, нехай він навіть буде молодшим за мене. Хоча ця пані виглядала років на сорок п'ять, а насправді могла бути ще старшою. Шкільні вчительки мають одну особливу прикмету – майже завжди виглядають старшими за свої роки через консервативний стиль в одязі та мінімум косметики.
Якось я зловив себе на думці, що не впізнаю своїх шкільних учителів у неформальному вбранні.
– Дуже. Я знаю, що школи тепер пишуть свої гімни. Це ще від «Республіки ШКІД»[23], мабуть, пішло…
– Ну, знаєте, ви не рівняйте, – жінка посміхнулася кутиками губ, але навіть такий жест викликав у мене підсвідомі асоціації на тему: «Сідай, "два"!». – Наша школа найстаріша не лише в Кіцмані чи навіть у районі. їй двісті двадцять вісім років цього місяця було, а це певні традиції, це зобов'язує. Слухаю вас.
– Мене звати Ігор Варава, я журналіст із Києва. На телебаченні працюю, – збрехав я. – Готуємо цикл програм про культові українські міста, села, регіони.
– Культові? – перепитала вона.
– Ну, знаєте, ті, з якими пов'язані насамперед мистецькі традиції. Криворівню[24] візьміть – там і митці відпочивали ще до революції, і Параджанов «Тіні забутих предків» знімав. Чи ось ваша Кіцмань – батьківщина музикантів, я б сказав.
– Правильно, – охоче погодилася жінка. – Це ж давно відомо. А для вас це новина?
– Розірваність стосунків між центром і регіонами країни, – цю фразу я не готував наперед, вона сама зірвалася. – Ми там, у Києві, так відстали, що навіть дорослі люди відкривають для себе відомі речі вперше. Далі власного носа не бачимо, відпочивати їздимо на Кіпр чи в Емірати, а свого не цінуємо. Вибачте, як вас…
– Валентина Андріївна, – назвалася педагог.
– Чудово. Значить, пані Валентино, ми можемо десь хвилин двадцять-тридцять з вами поговорити?
– А чому саме зі мною? Я щось ніяк не зрозумію, чому мені така честь і яка моя місія…
– Усе дуже просто, – мою брехню виправдовувало те, що правду цій шкільній вчительці я говорити не маю права і не скажу ніколи, бо сам ще не до кінця в неї повірив, до того ж правда лякає. – Ми беремо не лише історію мистецької Кіцмані, а й проводимо паралелі із сьогоденням. Традиції живуть і перемагають. Ви були вчителькою музики в Галі Чепелик і Наталі Зими. Дівчата ж однокласниці, правда?
З обличчям педагога щось сталося. Тінь, яка пробігла по ньому, швидко зійшла, проте слід свій залишила. Тепер пані Валентина дивилася на мене з підозрою.
– Чому ви раптом запитали про цих дівчат?
– Галя Чепелик… тобто Анжела Сонцева в нас, у Києві – популярна молода співачка. Можна сказати, «зірка»…
– Ось це мене і дивує. Нам справді треба поговорити, аби ви не наробили на вашому телебаченні зайвого. Хочеться розставити хоча б деякі крапки над «і». Ходімте, тут є вільний клас.
Уже було по обіді, школа спорожніла, лише за одними дверима чулися дитячі голоси – видно, якийсь шкільний гурток працював. Ми зайшли в порожню класну кімнату, на стіні якої поруч незмінного Шевченка висів портрет вусатого добродія. Я хоч сам написав одненьку, яку не яку, але все ж таки – книжку і можу вважатися після цього сучасним письменником, у класиці, особливо – українській, плаваю, мов сокира в ставку. А в обличчя взагалі нікого не впізнаю, не відчуваючи від цього особливих докорів сумління. Та шкільним вчителькам, особливо – у маленьких містах, такого краще не говорити.
