Мені не хотілося починати абсолютно непотрібні розмови про те, що газетними публікаціями подібні проблеми не вирішуються. І не вирішать ніколи нічого. Та замість цього почав прокручувати в голові, під яким соусом реально подати цей чернівецький анекдот у нашій газеті чи якомусь іншому виданні, яке без скрипу візьме таку байку в роботу.
– Подумати треба.
– О, подумай! А ми тут тебе стимулюємо, ти не того…
– Вітьку, – перемінив я тему розмови ближче до своїх проблем. – Як там справи з тією людиною, про яку ми говорили вчора?
– Усе в порядку, – відмахнувся Насінчук. – Одинадцята тридцять, чекатиме в кафе на Кобилянській[21], Зенек тебе заведе. Я, звиняй, до праці, лиш заїдемо кудись, кави тойво… Нє, Зенеку?
– Чого – нє? – щиро здивувався Кульчицький. – Кави треба і до кави. Он наш гість, певне, трошки страждає. Так зараз полікуємо, всьо як має бути!
Я вже зрозумів, що від Зенека я сьогодні не відчеплюся. Але він на машині, і цей плюс переважує всі мінуси, які є і можуть ще виникнути.
Мій новий знайомий зі мною не пішов, залишившись натомість чекати в машині на площі.
За столиком в умовленому місці сиділа жінка, коротко стрижена і в елегантних окулярах із тонкою стильною оправою, на вигляд їй було років сорок. Мене дещо здивувала ця містечкова конспірація. Та я впізнав її відразу.
По-перше, мені добре описав цю жінку Насінчук.
А по-друге, в цей час у кафе на центральній вулиці було малолюдно. Розминутися з жінкою я просто не міг.
– Вибачте, ви – Катерина? – перепитав про всяк випадок.
– А це ви – з Києва?
Навіть якби я не знав, із чого почати розмову, сто п'ятдесят коньяку, щедро запропоновані до вранішньої кави моїм несподіваним спонсором, розв'язали язика і давали шенкелів думкам.
– Мене звати Ігор Варава, я журналіст, пишу про шоу-бізнес, його звичаї…
– Застарий ви про таке писати, – зробила несподіваний висновок моя нова знайома, і я зрозумів – уперше за мої тридцять п'ять років хтось назвав мене застарим. Збоку воно видніше, звісно. Особливо якщо врахувати події останніх днів і мій загальний пом'ятий та не надто представницький вигляд.
Без анцуга і камізельки.
– Який є, – розвів руками. – Будете щось?
– Я вже замовила чай. О, несуть.
Катерині справді принесли горнятко, в якому парував окріп і плавав пакетик із чаєм, судячи за запахом – фруктовим. Попросивши принести такий самий напій, я вмостився зручніше. Та перш ніж почав говорити, Катерина застережливо піднесла руку:
– Відразу попереджаю – в жодній справі свідком не буду. І записувати мої слова не треба, тільки слухайте.
– Ви чогось боїтеся?
– Якби всі, хто працював у «Водограї» десь так два з половиною роки тому, становили для когось небезпеку, винищити треба було б зо двадцять людей. Усі живі, Богу дякувати, і здорові. Просто тоді ніхто з нас не надавав цьому особливого значення. Навіть розважалися. А потім, коли наша Галка заспівала з телевізора, плечима знизали і все. Тим більше, що в Чернівцях вона мало бувала. Разів зо два, і то – коротко. Мабуть, розуміє – тут нарватися можна. Навіть Галка такі речі мусить розуміти, а Наталка – та відразу просікла. Вони ж в тій ситуації одна без одної не могли. Якщо ви розумієте, про що йдеться…
Я вирішив не квапити подій і розкручувати пружину поступово.
– Хто раніше почав працювати у «Водограї» – Галя Чепелик чи Наталя Зима?
– Наталка, звичайно, – Катерина зробила великий ковток чаю. – Я дуже добре це пам'ятаю, тоді тільки два місяці як стала директоркою, а офіціантки почали звільнятися. Дві перейшли в «Буковину», одна пішла в декрет. Ось вона і привела замість себе ту Наталку. Знаєте, у нас, звичайно, не модний салон… Тільки все ж таки будь-який заклад хоче, аби відвідувачів обслуговували вродливі офіціантки.
– Невже так безнадійно?
– Розумієте, я жінка, і теж, – посміхнулася, – не красуня. При Наталці все було: фігура, ніжки, як має бути. А ось лицем природа обділила. Навіть не стільки лицем, скільки носом. Забери цей, вибачте на слові, дзьоб – і все, приємне личко, навіть оті плями на шкірі можна замазати та припудрити. Але я тоді пожаліла дівчину. Мало того, що в нас офіціанток не вистачає, так ще нормальну, в принципі, дівку через її ніс на роботу взяти не можемо…
– У неї були якісь документи? Маю на увазі – сертифікати…
– Диплом філфаку нашого університету. У нас, шановний, дівчата-філологи вже з четвертого курсу починають на «стометрівку» ходити, це від залізничного вокзалу вниз. Розумієте, про що я? І там ніс якраз не заважає. А Наталка сама прийшла, чесно сказала – роботи нема, візьміть офіціанткою. Чесно – претензій не було. Потім, десь через місяць, привела вона Галю Чепелик. Каже, вчилися разом ще зі школи, в Кіцмані. А через два місяці в нас співачка звільнилася. Ну, тоді все й закрутилося…
