А вже коли товариство кочовиків безпечно добулося поза межі Тінарату, Ядар відіслав дівчину в супроводі одного з одноплемінників назад до Зайри, а сам із рештою побратимів продовжив пошуки, мало не загинувши серед безводних дюн тієї пустки, що розкинулася поміж Тінаратом і Зул-Ба-Сером. І вже у місті Зул-Ба-Сер Ядар дізнався, що Далілі запропонували були місцевому королю, однак йому не припала до вподоби смаглява красуня, і він відмовився її купувати; по тому викрадачі разом із принцесою подалися на північ, у невідомому напрямку. Та, перш ніж кочовики встигли вирушити слідом за работорговцями, Ядарових супутників охопила якась дивна лихоманка, й невдовзі вони повмирали, а їхні тіла, згідно з тамтешнім звичаєм, стали власністю велетенського гуля, який мешкав у храмі і якому поклонялися у місті Зул-Ба-Сер. Тож Ядар самотою продовжив свій шлях і, чимало проблукавши навмання, зрештою дістався міста Орота, що лежало на крайньому заході країни Зайлак і було великим морським портом.
Там уперше за кілька місяців почув Ядар дещо таке, що могло стосуватися Далілі: адже мешканці Орота досі пліткували про відплиття багатої галери, котра забрала вродливицю-чужоземку, яку купив імператор Зайлаку й відправив її правителеві далекого південного королівства Йорос як подарунок на знак угоди між цими двома державами.
Ядар, який вже майже був піддався розпачу, сповнився надії знайти свою кохану, адже завдяки опису, який дали містяни, принц упевнився, що та дівчина насправді була не хто інша, як Далілі. У нього вже не лишилося жодного з тих коштовних, майстерно тканих руками його одноплемінників килимів, які він узяв із собою для продажу, одначе, продавши верблюдів, він спромігся роздобути достатньо грошей, щоб заплатити за місце на кораблі, який невдовзі мав відплисти до Йоросу.
Тим кораблем була невелика купецька галера, навантажена зерном і винами, вона зазвичай плавала прибережними водами на північ і на південь, повсякчас тримаючись близенько до звивистого західного узбережжя континенту Зотік і ніколи не наважуючись відплисти від берега так далеко, щоб утратити його з поля зору. Ясного літнього дня під чистим блакитним небом вона відчалила з Орота, й усе віщувало, що подорож її буде безпечна й спокійна. Але на третій ранок по тому, як галера полишила порт, від низького піщаного берега, який вони саме оминали, зненацька повіяв страхітливий вітровій, а слідом за тим, заступаючи собою небеса і море, прийшла чорнота, така густа, неначе хмарна ніч запанувала над землею. Вітрила та весла не могли здолати натиску бурі, і судно, гнане сліпим борвієм, понесло далеко в море.
Минуло два дні, вітер вщух, а його всепоглинна лють невдовзі стала не більш ніж ледь чутним шепотом; і небеса очистилися, відкривши яскраво-лазурове склепіння від краю до краю, але ніде не було видно жодної землі, лише порожній безмір вод, які ще й досі, дарма що вітру вже не було, ревли й бурхливо та невпинно ринули на захід; і той нестримний потік, який немовби мчав до водоспаду, був надто сильний, щоб галера могла плисти проти його течії. І галеру тим дивним непереборним плином несло вперед, неначе ураганом.
Ядар, який був єдиним пасажиром, вельми чудувався з цієї дивовижі; і неабияк вразив його вираз жаху, який він побачив на сполотнілих обличчях капітана та команди. І, знову поглянувши на море, він зауважив якесь незвичайне потемніння його вод, які набували щомиті густішого відтінку старої крові, до якого домішувалося чимдалі більше чорноти, хоча над ними й далі сяяло нітрохи не потьмарене сонце. Тож Ядар розпитав капітана, сивобородого чолов’ягу з Йороса на ймення Аґор, який вже сорок років плавав цим океаном; і капітан відповів йому, рясно пересипаючи мову моряцькою лайкою:
— Саме це й передбачав я, коли шторм поніс нас на захід, а тепер знаю напевне, що ми потрапили в лабети жахливої океанської течії, яку мореплавці називають Чорною Річкою. Безнастанно, постійно прискорюючись, рине ця стрімка течія до тих овіяних легендами місць за пругом, куди опускається вечірнє сонце, аж поки, зрештою, виливається за край світу. Тепер між нами і тією останньою межею нема жодного суходолу, окрім лихого острова Наат, який ще звуть Островом Некромантів. І не знаю, яка доля гірша — бути розтрощеним разом із кораблем об скелі того сумнозвісного острова, чи бути пожбуреним у позамежжя разом із водами, що нескінченно спадають за край світу. Ані з одного, ані з другого місця вже нема вороття для живих людей, як-от ми з вами, а з острова Наат не відпливає ніхто, крім лихих чаклунів, які його замешкують, і небіжчиків, яких вони завдяки своєму чаклунству підняли з мертвих і підкорили своїй волі. На своїх магічних кораблях, які поборюють потужну течію Чорної Річки, чаклуни, коли їм лиш заманеться, плавають до інших берегів, а мерці, скоряючись некромантським чарам, виконують нечестиві завдання й, не зупиняючись і не знаючи втоми, пливуть туди, куди їм накажуть господарі.
