Сама тиша, що огортала запалі груди могил, сама закляклість і блідість високих обелісків, сама глибина тіней, які стелилися від кипарисів, недоторканість смерті, якою було позначене усе навколо, посилювали незвичайне збудження, що розпалювало Тулосову кров. Він почувався так, неначе випив приворотного зілля, приправленого порошком мумії263. Здавалося, неначе погребове безгоміння навколо нього палало й тремтіло від тисячі спогадів про Ілалоту, а також і від тих сподівань, які в його уяві ще не набули зримого образу…
Колись він разом з Ілалотою вже відвідував підземну гробницю її пращурів; і зараз, пригадуючи її розташування, він, не збиваючись на манівці, невдовзі дістався входу родинної усипальні, низька арка якої ховалася в тіні кедрів. Прохід, яким рідко хто користувався, заріс густими кущами кропиви та рутки, що були витолочені ногами тих, хто приходив сюди перед Тулосом; ковані залізні двері проіржавіли й важко покосилися всередину на розхитаних завісах. Просто під його ногами лежав згаслий смолоскип, якого, поза всяким сумнівом, впустив один із могильників. Побачивши його, Тулос усвідомив, що, йдучи, не взяв із собою ані свічки, ані ліхтаря, за допомогою яких зміг би дослідити попідземні склепи, тож цей посланий самим провидінням смолоскип видався йому добрим передвісником.
Запаливши смолоскипа, Тулос рушив уперед і почав оглядати гробницю. Він не звернув ані найменшої уваги на громаджені один поверх одного та вкриті шаром пилу саркофаги при вході до підземелля, адже під час попередніх відвідин Ілалота показала йому нішу в найвіддаленішій стіні в глибинах усипальні, в якій свого часу вона також мала упокоїтися серед членів свого вже майже згаслого роду. Несподівано крізь застояне повітря та нашарування смерті до нього долинули дивовижні, підступні, наче подих весняного саду, млосні й солодкі пахощі ясмину; пахощі ті привели його до відкритого саркофага, що лежав між іншими, зі щільно припасованими віками. Й у тому саркофазі він побачив Ілалоту, яка лежала у яскравих поховальних шатах, із напівзаплющеними очима й напіврозтуленими вустами; й була вона сповнена тієї самої химерної та осяйної вроди, тієї самої чуттєвої блідості та нерухомості, що вабили Тулоса із силою некромантських чарів.
— Я знала, що ти прийдеш, о Тулосе, — промурмотіла вона, злегка, неначе мимоволі, поворухнувшись під його дедалі палкішими поцілунками, що швидко перейшли від горла до грудей…
Смолоскип, випавши з Тулосової руки, згас у густому шарі пилу…
* * *
Зантліча рано пішла до своїх покоїв, але сон її не брав. Можливо, вона випила забагато або замало темних полум’яних вин; можливо, її кров була розпалена поверненням Тулоса, а ще її досі мучили ревнощі, розбурхані тим гарячим цілунком, яким він припав на Ілалотиної руки під час похорону. Її охопив неспокій, і, підвівшись зі свого ложа задовго до настання години, призначеної для зустрічі з Тулосом, вона підійшла до вікна покою, шукаючи тієї прохолоди, яку могло дати їй нічне повітря.
Одначе повітря видавалося розпеченим, немов його підігрівало горіння невидимих печей, і здалося Зантлічі, що серце набрякає у неї в грудях і душить її; а споглядання заколисаних місяцем садів лише посилило її хвилювання та тривогу замість того, щоб їх угамувати. Королеві кортіло поквапитися до місця побачення у павільйоні, але, попри все своє нетерпіння, вона вважала за краще змусити Тулоса чекати. Отож вона й далі стояла, схилившись над підвіконням, аж раптом побачила внизу Тулоса, який саме простував поміж партерами та альтанками. Її вразила незвична поквапливість і цілеспрямованість його кроків, їй захотілося знати, куди він так зосереджено прямує, адже обраний ним керунок міг привести його лише до місць украй далеких від того, в якому вона призначила йому побачення. І ось він зник із поля зору в оточеній кипарисами алеї, яка вела до північної садової брами; а що невдовзі він не повернувся, то до її подиву домішалися тривога і гнів.
