Відповіді не було, і, підвівши очі, брати були неабияк заспокоєні виглядом старця, що сидів. Лише смерть могла вкрити старече чоло такою сіруватою блідістю і так зімкнути його вуста, що вони заклякли, наче глибоко промерзла глина. Магові очі були мов дві крижані печери, огорнуті мороком, і не виблискувало в них іншого світла, ніж неясні відображення вогнів у лампах. Під його бородою, що була наполовину срібна, наполовину — чорна, глибоко, ніби від початку розкладу, позападали щоки, являючи очам різко окреслені обриси черепа. Сірі та відразливо зморщені пальці рук, на яких палали очі зачарованих берилів та рубінів, були заціпеніло стиснуті на поруччі крісла, що мали форму вигнутих дугою василісків.
— Воістину, — пробурмотів Найґон, — тут немає нічого, що могло б нас страшити чи бентежити. Поглянь — це, зрештою, лише труп старого чоловіка, який над усяку міру довго дурив хробака, позбавляючи його належного харчу.
— Авжеж, — озвався Фустуліс. — Проте чоловік цей свого часу був найвеличнішим з усіх некромантів. Навіть перстеник на його мізинці є надпотужним талісманом. Балас-рубін у перстні на великому пальці його десниці може викликати демонів з пекельних глибин. У томах, які лежать у цім покої, криються таємниці загиблих богів і містерії стародавніх планет. У фіалах містяться патоки, що дарують дивні видіння, та зілля, що можуть оживляти мертвих. І ми вільні обрати собі будь-що з-поміж усіх цих речей.
Найґон, пожадливо розглядаючи коштовні камені, вподобав собі перстень, який обвивав указівний палець Малиґрісової правиці шістьма кільцями орихалкової змійки, що тримала у роті берил у формі грифонячого яйця. Та хай як він силкувався, усі його спроби відірвати палець старого мага од поруччя крісла, за яке той заціпеніло вхопився, були марними, а не зробивши цього, годі було зняти перстень. Нетерпляче щось пробурмотівши, Найґон дістав з-за пояса ножа та приготувався відтяти палець. Тим часом Фустуліс і собі витягнув ножа та наблизився до другої руки Малиґріса.
— Чи твоя відвага з тобою, брате мій? — запитав він якимось шиплячим шепотом. — Коли так, то ми можемо здобути навіть більше, аніж оці талісманні персні, бо добре відомо, що чарівник, який досягає такої могутности, як Малиґріс, зазнає́ завдяки цьому повного тілесного перетворення, що обертає його плоть на елементи тонші, ніж ті, з яких складається пересічна людська плоть. І до того, хто з’їсть бодай малесенький шматочок його плоті, перейде частина сили, якою володів цей чаклун.
Найґон кивнув і схилився над обраним пальцем.
— Я також мав це на думці, — відповів він.
Та перш ніж він чи Фустуліс устигли розпочати свій мерзенний чин, їх зненацька налякало злостиве сичання, що, вочевидь, долинало з-за пазухи Малиґріса. Охоплені подивом і жахом, вони відступили, а тим часом з-поза некромантової бороди вислизнула маленька коралова гадюка і, хутко зісковзнувши йому на коліна, спустилася на підлогу, наче звивистий шарлатовий струмочок. Там, згорнувшись кільцями, немовби готуючись завдати удару, вона застигла, роздивляючись злодіїв очима, що були холодні та згубні, ніби краплі замерзлої отрути.
— Присягаюся чорними шпичаками Таарана! — скрикнув Фустуліс. — Та це ж один із Малиґрісових фамільярів. Якось довелося чути про цю гадюку…
Розвернувшись, двоє чаклунів хотіли втекти з покою, та щойно намірилися це зробити, здалося їм, що стіни та портал перед їхніми очима віддаляються й підносяться у паморочливу неозору височінь, неначе покій поглинали невідомі глибини. Братів охопило запаморочення; похитуючись, бігли вони і бачили, як маленькі сеґменти мозаїки під їхніми ногами набувають величини величезних плит. Розкидані навколо них книги, курильниці та фіали бовваніли, здіймаючись над головами та заступаючи їм шлях до втечі.
Найґон, озирнувшись через плече, вгледів, що гадюка перетворилася на велетенського пітона, його багряні кільця хвилеподібно та швидко рухалися підлогою. У колосальному кріслі під лампами, що стали більші за сонця, сиділа грандіозна постать мертвого архимага, порівняно з яким Найґон і Фустуліс були не більші за пігмеїв. Губи Малиґріса були, як і раніше, нерухомо стиснуті під бородою; а його очі досі незмінно вдивлялися у чорноту далекого вікна, але тої миті страхітливі простори покою заповнив розкотистий, неначе грім у небесах, глухий і жахний голос:
— Ду́рні! Ви наважилися просити мене дати вам пророцтво. То ось вам моє пророцтво — смерть!
Найґон і Фустуліс, збагнувши, яка доля їм судилася, побігли щодуху, охоплені божевіллям жаху та відчаю. За кадильницями, що здіймалися у височінь, за стосами книг, величезними, мов піраміди, вони бачили у переривчастому мерехтінні поріг покою, що бовванів, неначе далеке видноколо. Тьмяний і недосяжний, він віддалявся від них; брати важко дихали, як важко дихають ті, хто утікає уві сні. За їхніми спинами повз цинобровий пітон і, наздогнавши їх, коли вони намагалися оббігти латунний корінець чаклунського то́му, звалив братів одним ударом, неначе двох сонь106-утікачок…
