Зі страхітливою швидкістю опустилася ніч, усе довкола облягла чорнота, що перетворилася на суцільну завісу, майже відчутну на дотик; і жахливі сум’яття та відчай змусили мене знову, вже суворіше й жорсткіше, підострожити коня. Ми мчали вперед, аж ось іздалеку долинули і злилися зі стукотом копит мого коня перші глухі погурки грому, а перші спалахи блискавиць освітили наш шлях, котрий, на превеликий мій подив (я ж бо вважав, що прямую головним трактом, який тягнеться через увесь Аверойн), якимось непоясненним чином звузився й перетворився на добре второвану стежку. Відчув я певність, що збився з дороги та заблукав, одначе не бажав повертатися своїми слідами назад, просто в зуби тій темряві й страхітливим грозовим хмарам, які там клубочилися, тож поквапився вперед, сподіваючись, що втоптана стежина врешті-решт виведе мене до якоїсь домівки чи шато111, де я міг би знайти прихисток на ніч. Надія моя виявилася небезпідставною, адже за кілька хвилин крізь лісове гілля розрізнив я мерехтливе світло, а тоді раптом опинився на прогалині, де на пологому узвишші бовваніла велична будівля. На її приземному поверсі світилося кілька вікон, а горішня частина була майже нерозрізненна на тлі нагромадження гнаних вітром хмар.
— Очевидно, монастир, — подумав я, натягнувши повід, а тоді зліз зі свого виснаженого коня, підняв важке латунне дверне калатало у формі псячої голови та відпустив, дозволивши йому впасти на дубові двері. Звук пролунав неочікувано гучний та лункий, він залишив по собі майже замогильний відгомін, і я мимоволі здригнувся з переляку та несподіваної тривоги. Та відчуття се вже за мить цілковито розвіялось, бо двері розчахнулися і на порозі переді мною в яскравій заграві лампад, які освітлювали просторий передпокій, постав високий рум’яноликий чернець.
— Ласкаво прошу до Періґонського абатства, — люб’язно пророкотів чорноризець, і коли він промовляв тії слова, у дверях з’явилася інша постать у рясі з піднятим каптуром і вийшла, щоб подбати про мого коня. Поки я бурмотів слова вдячності, почалася гроза, і на дубові двері, що саме зачинилися за моєю спиною, з демонічною люттю обрушилися жахливі пориви дощу, супроводжувані гуркотом грому.
— Маєте щастя, що вчасно нас знайшли, — зауважив господар. — Ані для людини, ані для тварини недобре блукати просто неба, коли насуває така пекельна гроза.
Без жодних запитань вгадавши, що я так само зголоднілий, як і зморений, він попровадив мене до трапезної й поставив переді мною щедрі наїдки — баранину, чорний хліб, сочевицю та чудове міцне червоне вино.
Поки я призволявся, він сидів навпроти мене за трапезним столом; коли я вже трохи втамував свій голод, то скориставсь із нагоди та роздивився господаря уважніше. Він мав водночас високу та міцну статуру, а його риси, прикметні чолом, яке не поступалося шириною могутній щелепі, свідчили про інтелект так само, як і про любов до хорошого життя. Він аж випромінював якусь тактовність і витонченість, увесь його вигляд був позначений вченістю, добрим смаком і гарним вихованням, і я сказав собі подумки: «Певно, сей чернець так само добре знається на книгах, як і на винах». Поза всяким сумнівом, вираз мого обличчя виказав неабияку цікавість, адже господар, немовби відповідаючи на моє невисловлене запитання, мовив:
— Я — Ілер112, абат Периґонський. Ми — браття ордену бенедиктинців, живемо у мирі з Богом й зі всима людьми, і ми не вважаємо, ніби умертвіння та ослаблення плоті може якось збагатити дух. У коморах наших маємо ми досхочу корисного й поживного харчу, у льохах — найкращі та найдавніші з витриманих вин Аверойну. І, коли вас цікавлять такі речі, а вас вони, либонь, таки зацікавлять, ми маємо бібліотеку, у якій зібрано рідкісні томи, коштовні рукописи, найвизначніші роботи поганських і християнських авторів, ба навіть декілька єдиних у своєму роді творів, які вціліли під час знищення Александрійської бібліотеки113.
— Вельми вдячний за вашу гостинність, — сказав я, вклоняючись. — Я — Крістоф Моран, студент правничих наук, прямую з Тура додому, до батькового маєтку, що неподалік Мулена. Я теж кохаюся у книгах, і ніщо не втішило б мене більше, ніж привілей оглянути таку багату та цікаву книгозбірню, як та, про яку ви говорите.
Коли я поїв, ми одразу ж заходилися обговорювати класиків, цитувати й завершувати один за одним уривки з творів латинських, грецьких і християнських авторів. Мій господар, як я невдовзі переконався, був ученим у вельми незвичних царинах знань, його глибока ерудиція поєднувалася з близьким знайомством із стародавньою та сучасною літературою. Порівняно з його знаннями мої власні скидалися на знання найпослідущішого початківця. Зі свого боку, він був такий добрий, що похвалив мою далеку від досконалості латину, і до того часу, як я спорожнив пляшку червоного вина, ми вже вільно теревенили, неначе давні друзі.
Моєї втоми як і не було — нині її змінило незвичайне відчуття добробуту, затишку, поєднане зі жвавістю та гостротою розуму. Тож, коли абат запропонував відвідати книгозбірню, я охоче погодився.
