Підвладні відчуттю, яке зазвичай змушує переможців торжествувати над поверженим ворогом, прибульці рушили вперед. Малиґріс сидів, нескорений та випростаний, його почорнілі пальці, вкриті клаптями шкіри, як і раніше, стискали кістяне поруччя крісла, а порожні очниці ще й досі пильно вдивлялися у східне вікно. Його обличчя перетворилося на бородатий череп, а чоло, яким вже розливалася чорнота, нагадувало поточене червою ебенове дерево.
— Вітаю тебе, о Малиґрісе! — гучним насмішкуватим голосом озвався Маранапіон. — Благаю, дай мені знак, якщо твої чари ще й досі тут, а не відійшли у небуття.
— Вітаю, о Маранапіоне! — озвався низький та жахливий голос, який злинав з поїдених червою вуст. — Воістину, я дам тобі знак. Достоту як я, сидячи у смерті на своєму престолі, зотлів через мерзенне чаклунство, яке було створене у склепах короля Ґадейрона, так і ти разом із твоїми підпомагачами та Ґадейроном живцем будете гнити й цілком розкладетеся за годину завдяки прокляттю, яке я накладу на вас зараз.
І зморщений труп Малиґріса, прорікши громоподібним голосом руни прадавньої атлантійської формули, прокляв вісьмох чаклунів і короля Ґадейрона. У формулі тій часто вимовлялися згубні імена смертоносних богів, лунали в ній і потаємні ймення чорного бога часу та тієї Порожнечі, що живе поза межами часу, згадано було титули численних демонів, за лігво яким правлять гробниці. Важко й глухо лунали ті руни, і в їхньому звучанні можна було почути щось схоже на потужні удари в двері усипальні та гуркіт важких плит, що падають додолу. Повітря потемнішало, наче над усім нависла дочасна ніч, а слідом за цим над вежею немовби промайнули чорні крила років, які видавали страхітливе лопотіння, летячи з безодні до безодні. І, зрештою, прокляття було вимовлене до кінця.
Слухаючи ту маранату108, чаклуни заклякли, охоплені нестямним жахом, і навіть Маранапіон не зміг пригадати дієвих протичарів, які змогли б їх захистити. Усі вони воліли б утекти з покою, перш ніж Малиґріс закінчить вимовляти прокляття, однак їх огорнула смертельна слабкість, й відчули вони недужість, подібну до тієї, що передує швидкому приходу скону. Тіні оповили їм очі, але й крізь тіні ті кожен невиразно бачив, як миттєво чорнішали обличчя його супутників, бачив, як незворотно западалися щоки, а вуста, немов у давно мертвих трупів, задиралися, відкриваючи зуби.
Намагаючись утекти, кожен усвідомив, що ноги щокроку гниють під ним, відчув, як його плоть обертається на тлінь і шматками спадає з кісток. Захлинаючись криком, який не встиг злетіти з їхніх язиків, перш ніж ті повсихалися, попадали зайди на підлогу покою. Життя ще жевріло у них разом зі страхітливим усвідомленням їхньої долі, до певної міри зберегли вони також слух і зір. У темній агонії прижиттєвого розпаду вони кволо кидалися туди й сюди та повільно повзали по холодній мозаїці. Так вони й ворохобилися на підлозі, мляво й дедалі непомітніше, аж поки їхні мізки обернулися на сіру плісняву, сухожилля відділилися від кісток, а кістковий мозок висох.
Отак спливла призначена година, прокляття звершилося. Вороги некроманта лежали перед ним навзнак, зіщулившись в останніх могильних корчах, немовби присягаючи на вірність Смерті, що засідала на престолі. Ніхто вже не зміг би відрізнити ані короля Ґадейрона від Маранапіона, ані Маранапіона від менших чаклунів інакше, як за їхнім убранням.
А день минав, схиляючись до моря, і сонце, що заходило за Сусраном, палаючи, наче королівське поховальне багаття, кинуло золотаву заграву крізь вікно, а тоді розсипалося червоними жаринами і похоронним попелом. У запалих сутінках з-за пазухи Малиґріса вислизнула коралова гадюка. Звинувшись поміж рештками тих, що лежали на підлозі, вона беззвучно зісковзнула вниз мармуровими сходами і назавжди зникла з вежі.
Із циклу «АВЕРОЙНСЬКІ ХРОНІКИ»
Оповідь, яку буде наведено далі, знайдено серед паперів Крістофа Морана, молодого студента правничих наук із Тура109 по тому, як той незбагненним чином зник під час відвідин батьківського дому неподалік Мулена110 року 1798-го:
«На Аверойнський ліс опустилися лиховіснії брунасто-пурпурові осінні сутінки, що дочасно запали через наближення раптової грози. Дерева обабіч шляху вже перетворилися на розмиту ебеново-чорну мішанину, а сам шлях, який стелився переді мною, блідий та примарний у дедалі густішому мороці, марилося, злегка майорів і тріпотів, ніби від поштовхів якогось таємничого землетрусу. Підострожив я свого коня — він був жахливо втомлений сією подорожжю, що почалася ще вдосвіта, і вже кілька годин тому самовільно перейшов на неохочий клус, — і пустив його учвал чимдалі темнішим шляхом, прямуючи вперед поміж велетенських дубів, які, здавалося, схиляли верховіття, неначе ладні нас ухопити пальці.
