Він попровадив мене довгим коридором, обабіч якого були розташовані келії братів ордену, тоді узяв чималого латунного ключа, якого носив на своєму паску, та відімкнув ним двері до великої кімнати з височенною стелею та кількома глибоко посадженими вікнами. І справді, він анітрохи не перебільшив багатства бібліотеки, адже довгі полиці були вщерть заповнені книгами, і ще чимало томів були поскладані високими стосами на столах і купами тулилися по кутках. Були там і сувої папірусу, пергаменту та велені; дивні візантійські та коптські біблії; давні арабські та перські манускрипти, оправи яких були прикрашені рослинними орнаментами або всіяні коштовними каменями; було там і безліч інкунабул114, які зійшли з найперших друкарських верстатів; і незчисленні монастирські копії творів давніх авторів, оправлені у дерево та слонову кістку, багаті оздоби й тиснені літери яких вже самі собою були витворами мистецтва.
З любовною та педантичною дбайливістю приносив абат Ілер том за томом, аби я їх переглянув. Чимало тих книг я ніколи раніше не бачив, а деякі були мені геть невідомі — ані своєю славою, ані за поголосками. Ілера, вочевидь, неабияк втішили моя збуджена цікавість і щирий захват, адже зрештою абат натиснув якусь приховану пружину в одному з бібліотечних столів і витягнув із нього довгу шухляду, в якій, як він мені сказав, зберігалися деякі скарби, які він волів показувати на повчання та втіху лише небагатьом, про саме́ існування яких ченці й гадки не мали.
— Отут, — провадив абат далі, — три оди Катулла115, яких ви не знайдете у жодному із будь-коли виданих зібрань його творів. А тут — оригінальний манускрипт Сапфо116, повна копія поеми, що дійшла до загалу лише у вигляді коротеньких уривків; отут — дві втрачені Мілетські117 оповідки, тут — лист Перікла118 до Аспасії119, ось — незнаний загалові діалог Платона та давньоарабська праця з астрономії невідомого автора, в якій той викладає теорії, що на багато років випереджають у часі теорії Коперніка. І, насамкінець, отут — твір, який має дещо недобру славу: книга «Histoire d’Amour», написана Бернаром де Вальянкером120, яка була знищена відразу після публікації і з усього накладу якої залишився лише ще один відомий примірник.
Зі змішаними відчуттями святобливості й цікавості роздивлявсь я ті нечувані скарби, які мені показував абат, аж ось в одному куті шухляди побачив я щось схоже на тоненький зшиток у палітурці з темної шкіри. Я наваживсь його підняти й побачив, що то рукопис, і складався він лише з кількох аркушів, рясно змережаних давньофранцузькою мовою.
— А що тут? — запитав я, підводячи погляд на Ілера, обличчя якого, на мій подив, раптово набрало журливого та неспокійного виразу.
— Ліпше було б не питати, сину мій. — Промовляючи так, він перехрестився, і голос його більше не був густим і приємним, а залунав різко, схвильовано та сповнився скорботної бентеги. — Прокляття лежить на сторінках, які ви нині тримаєте у руках своїх: лихе закляття, згубна сила долучена до них, і той, хто насмілиться у них вчитатися, наразить звідтоді свої душу й тіло на жахливу небезпеку. — Говорячи так, він забрав у мене тоненьку книжечку і повернув її до шухляди, а зробивши се, знову ревно перехрестився.
— Але ж, отче, — наважився заперечити я, — як таке може бути? Яку небезпеку можуть містити кілька аркушів пергаменту?
— Крістофе, існують речі, що лежать поза межами вашого розуміння, речі, знання про які не піде вам на користь. Могутність Сатани виявляється по-різному та у різноманітні способи; існують й інші спокуси, ніж спокуси сього світу та плоті, існує чимало зла, яке є не менш витонченим, аніж невідпорним, існує прихована єресь і чорні чари, відмінні від тих, які застосовують чаклуни.
— Про що ж то йдеться на тих сторінках, якщо у них ховається така потаємна небезпека, така нечиста сила?
— Я забороняю вам запитувати. — Абат мовив сі слова тоном, в якому звучали така велика суворість та остаточність, що враз віднадив мене від подальших розпитувань.
— Для вас, мій сину, — провадив він далі, — небезпека була б удвічі більша, адже ви — юнак палкий і сповнений бажань та допитливості. Повірте мені, краще вам забути, що ви колись бачили сей рукопис. — Він зачинив приховану шухляду, і журливий та неспокійний вираз його обличчя змінила колишня добросердість.
— А зараз, — сказав він, обертаючись до однієї з книжкових полиць, — я покажу вам копію твору Овідія, що колись належала поетові Петрарці.
